Гра в паралельне читання
- Автор: Иванцова Людмила Петровна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-5308-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гра в паралельне читання». Краткое содержание книги:
– Непогана вечеря на одну персону, – дружньо всміхнулася продавчиня. – Може, візьмеш іще огірочків чи оливок у банці, бо ж виходить сухом’ятка?
Жанна, наче схаменувшись, критично оглянула набір продуктів, що вишикувався на високому скляному прилавку-холодильнику, і засміялася.
– Ага, непогана вечеря для самотньої жінки в готелі! Ну, давайте ще й огірочки! І оливки теж! Гулять – так гулять, як то кажуть!
Колихнувши пишним бюстом, господиня прилавку потягнулася до полиці і дістала дві баночки – скляну з дрібненькими огірочками і металеву з намальованими оливками.
Жанна розрахувалася, подякувала і рушила до виходу. У павільйоні більше нікого не було. Раптом продавчиня гукнула їй навздогін:
– Чуєш, ти той… Не глючся там на самоті. Якщо ні з ким поговорити – чужа людина тут самеє те! Я о восьмій замикаю лавочку, як буде настрій – заходь до мене. Роздушимо твою пляшку в задній кімнаті, за життя побазаримо. А то я й свою виставлю. Мене Вірою звуть. Заходь. Я не поспішаю. Нема до кого.
Жанна з пакунком та сумкою в руках завмерла від несподіванки, придивилася до господині цього простенького наполовину скляного будиночка, наче вперше її побачила, всміхнулася і відповіла:
– Дякую. Але тоді вже краще ви до мене, усе-таки в готелі зручніше. Я у відрядженні, он там, через дорогу живу, перший поверх, чотирнадцятий номер.
– Я – в готель? – здивовано реготнула Віра. – Ну, може, і зайду з цікавості, як не шуткуєш. За все життя в готелі жодного разу не була. А як тебе хоч звуть?
– Жанна.
– Ги… Стюардеса, типу, як у пісні співалося?
– Та ні. Інженер із Києва. Зі стюардесою вже наче відчепилися, а то було задовбували, – посміхнулася Жанна. – То прийдете?
– А прийду! Не щодня столичні заїжджі запрошують у готель! – рубанула долонею повітря Віра. – Тільки ти мені не викай, я хоч і товстіша за тебе удвічі, але ще не стара, ще сорока немає!
– Добре, не викатиму, приходь, – усміхнулася Жанна, помахала рукою і вийшла з крамниці, наштовхнувшись у дверях на неголеного мужичка із закудланою шевелюрою.
Віра однозначно мала рацію. Інколи чужа людина може бути кориснішою для сповіді, ніж близька. Таке трапляється в потягах. В оповіданні, яке Жанна прочитала сьогодні в обідню перерву, молодий чоловік, на вигляд успішний у всіх сенсах, розповів у нічному купе провідника перекладачці Марині свою історію. Прочитала, занурившись у чужі долі, що вклалися в доволі короткий текст, сколихнули її душу співпереживанням і наповнили голову роздумами.
Тепер вона сама сиділа у провінційному готелі, у невиправно прокуреному номері, з абсолютно незнайомою жінкою і пила коньяк. На журнальному столику – залишки імпровізованої вечері та майже порожня пляшка. І відчуття дежавю, ніби вона й сама опинилася в «купе провідника». Хіба що воно було більшим, не гуркотіли колеса, а за вікном не миготіли ліхтарі.
– Тієї зими нам було майже по тридцять. Ми були заручені і на весну планували весілля. Руслан був журналістом. Молодим, але вже помітним. Та несподівано успадкував від дядька однокімнатну квартиру в Харкові. Трохи подумав і продав її, щоб якийсь час не працювати та здійснити свою давню мрію – написати книжку про подорожі. Таку мав ідею – подорож-детектив. Навіть назву вже придумав – «Убити пілігрима». Невідомо, що народилося раніше – назва чи ідея твору. Я його не відмовляла, хоча назва мені не подобалася. Якось страхало слово «убити». Але він сміявся з мене – як же, мовляв, детектив – і без убивства?
Жанна замовкла, дивлячись за вікно, де під ліхтарем колихала майже голими гілками верба, втрачаючи останнє листя.
– І що? – зосереджено спитала Віра, просте слов’янське обличчя якої виражало готовність до найщирішого співпереживання чужому горю.
– Потім він малював мапу своєї подорожі, отримував візи, купував квитки, готував спорядження в дорогу, читав спеціальну літературу і щодня запевняв мене, що нічого поганого з ним не трапиться, адже після його повернення ми мали одружитися.
Жанна знову замовкла, дивлячись у вікно. Віра розлила залишки коньяку в жовті пластикові стаканчики і тицьнула один із них Жанні.