Гра в паралельне читання
- Автор: Иванцова Людмила Петровна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-5308-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гра в паралельне читання». Краткое содержание книги:
Потенційний учень
Багато років я навчаю людей французької. І дітей, і дорослих. Учні бувають різні – ліниві й старанні, неслухи та слухняні, обдаровані й не дуже, бувають теперішні та дорогі колишні. Але був у моєму житті одного разу потенційний учень.
Підходить якось до мене колега, учителька англійської мови, і каже:
– Знаєте, мій молодший син, йому шість років, так от, він просто марить Францією: всі передачі про неї дивиться, енциклопедію читає, Ейфелеву вежу скрізь малює! Він мріє вивчити французьку!
– Без проблем! Нехай приходить, навчу! Ті, котрі захоплені, – найкращі учні, – кажу я.
Минуло півроку. Знову підходить до мене в учительській та сама колега:
– Знаєте, я про вас пам’ятаю, мій син… Він уже в першому класі. Він так мріє про Францію, так хоче вчити французьку, просто марить!
– Я ж казала – немає проблем! Хай приходить, розберемося.
– Але… знаєте, є проблема. Тут така справа… Нам логопед не радить, адже він у мене «ер» не вимовляє. Rичить, розумієте? А ваша фRанцузька може закріпити те, з чим ми боремося.
– Ну, не знаю… Ви – мама. Вам видніше. Для мене такий учень – як знахідка: і навчатися хоче, і вже Rичить!
– Ну, ми поки що зачекаємо, порадимося ще… Але він дуже хоче, просто марить…
Пройшло кілька років, я давно поміняла місце роботи. Одного разу на вулиці хтось гукає до мене: «Мадам!» Озираюся – вона, вчителька англійської. Махає рукою, широко всміхається.
– Здрастуйте! Як ви? Де ви? Знаєте, мій молодший син, він вже у п’ятому класі, але ми про вас весь час згадуємо… Англійська у нього з першого класу. А от у п’ятому довелося обирати другу мову між німецькою та французькою…
– Ну і?.. – збентежено питаю я.
– Розумієте… Така справа – все ж таки нам із логопедом не вдалося тоді остаточно викорінити його дефектне «ер». І навіть досі в нього проскакує якесь неслов’янське Rичання, – каже вона трохи винувато.
– І ви хочете сказати, що через це ви змусили його вчити німецьку?!
– А що мені залишалося робити?! Звісно, ви ж знаєте – він так марить Францією, так мріє вивчити французьку… Але хіба ж можна?..
– І як у нього з німецькою? – ставлю я майже риторичне запитання.
– Він її ненавидить, – розводить руками колега.
– Ось мій номер телефону. Нехай приходить.
– Ні, та що ви! Як можна?! А як же?..
– Знаєте, мем, це злочин проти дитини! Син вам не пробачить.
Учні бувають різні – ліниві і старанні, неслухи і слухняні, обдаровані і не дуже, бувають теперішні і дорогі колишні. Але був у моєму житті одного разу потенційний учень. Прекрасний потенційний учень…
Віталій відставив чашку і потер лоба. Чортівня якась! Цю історію він уже знав, колись її чув. Колись, у минулому житті. Так! Чув від Лілі, але як же? Вона ж навіть не говорила французькою, не те щоб викладати… Усе переплуталося в голові за останні роки. Чи то він її ніколи уважно і не слухав? Точніше, слухав, але не завжди чув. Інколи її монологи перетворювалися для нього на дзюрчання струмка, він просто розслаблявся і милувався нею, як тоді, вперше, коли побачив її перед туристами-греками на Володимирській гірці. Вона, струнка, з майже чорним прямим волоссям нижче плечей, говорила щось загадковою, абсолютно невідомою йому мовою, показувала рукою вниз на Поділ, на лівий берег, на Дніпро і всміхалася. Він закляк, спостерігаючи чарівне дійство і слухаючи це дзюрчання, і геть забув, що поруч двоє колег-американців, яким він мав своєю обмеженою англійською розповідати про Київ.
Чому йому раптом згадався той день? А! «Багато років я навчаю людей французької». Ні, звісно, це не про неї. Точно! Це була історія про ту саму Зою, Лілину приятельку з бюро перекладів! То що ж це? Чиї оповідання? Може, це Зоя й пише? А чому ні? Дітей годувати треба. Дві доньки підросли. То переклади, то екскурсії. Ще взялася за літературу. Хоча хіба белетристика у нас дуже когось годує? Але курочка по зернятку клює. Може, й правда, то вона їхала в потязі та, розтелепа, згубила свою флешку?
Зробивши таке припущення, Віталій іще раз пробіг очима текст оповідання, трохи заспокоївся, свідомо відігнав від себе спогади, які за останні роки три вдалося помалу вгамувати і замкнути подалі в потайну скриньку. Час було братися за роботу.
2
В обідню перерву Віталій мав твердий намір виконати прохання Жанни і поїхати перекусити в «Піросмані», випити ритуальної кави, бо туди вони навідувалися не раз, як вона казала, «на місце злочину».