Гра в паралельне читання

Закінчився робочий день. До виїзду в традиційну четвергову баню Віталій мав іще цілу годину, тому не поспішав. Відповідати на лист не хотілося. Пізніше. Чи навіть завтра зранку. Жанна приходить на завод о дев’ятій, а він завжди хвилин на п’ятнадцять-двадцять раніше, так звик. Йому подобається порожній офіс, коли ще нікого, лишень прибиральниця, а то і її немає. Подобається посидіти в тиші у своєму кабінеті, потім дослухатися, як запускається робочий процес, сходяться люди, обмінюються привітаннями, починають клацати комп’ютери – ніби розігрівається двигун великої машини перед початком руху. От завтра зранку можна щось і відписати.

Це її несподівано-впевнене «от буде у нас із тобою син» дещо вибило його з рівноваги. В історії з Лілею Віталій припускав таку можливість, навіть підсвідомо і сам чекав на це як на випадковий, але ймовірний і дійсно солідний аргумент, який вирішить усе за нього і зумовить перехід в інший «табір». Адже то було б зрозуміло: пожертвувати усталеним старим ладом заради нового маленького життя, заради існування та щастя своєї, їхньої з Лілею дитини. Тамара як друг зрозуміла б. Хоча як жінка навряд чи пробачила. Але то було б вагомо – не просто блуд, банальний адюльтер, а дитина…

У цьому випадку, хоч як було добре йому з Жанною в ліжку та поза ним, про кохання не йшлося. Він себе й не винуватив за це. Адже не з його ініціативи. Здивувався. Повівся. Піддався. Пішло. Іде. Затягнулося. Колись скінчиться. Немає нічого вічного.

Він уже перестав питати себе, навіщо то їй, – пожартувала би раз із зрілим дядечком, та й годі. Так ні. Та й чому мало мучити сумління, якщо інколи в самого виникало дурне відчуття, що його якогось біса використовують? Ні, це був не той випадок, коли молоді дівчата прилаштовуються до грошовитого «татуся» і розводять його на «бабки». І Жанна не така юна, і він не такий уже «татусь», та й заробляла вона досить добре, щоб бути самостійною і не залежати – знімала непогану квартиру, не бажаючи тіснитися з матір’ю та молодшим братом. Не надто він на неї і витрачався, хоча, звісно, робив подарунки, інколи кудись виводив повечеряти, кілька разів їм вдалося навіть з’їздити у коротенькі, але приємні подорожі під прикриттям робочих відряджень. Але ні про легалізацію стосунків, ні про дітей між ними ніколи не йшлося. Це була окрема потайна шухляда у великому комоді його життя. Тому сьогоднішній жарт про «нашого сина» трохи збентежив Віталія. А що, як і правда? Безглуздо. Невчасно. Які там немовлята у його сорок сім? Та й ні до чого вже.

Він глянув на годинник у правому нижньому кутку монітора і, щоб відігнати від себе ті думки, не без цікавості відкрив наступне оповідання, адже вже мав здогадку про автора.