Гра в паралельне читання

«Злочин» той не піддавався чоловічій логіці, і Віталій так і не второпав, та й не випитав за майже два роки, що це на неї тоді найшло – взяти й так смачно і довго поцілувати незнайомого чоловіка, тільки-но згасло світло. Але що було, те було.

За дивною київською традицією, випускники-однокласники всіх шкіл збираються не влітку (що було б логічніше та зручніше), а посеред зими, у першу суботу лютого. Хто запровадив цей порядок – невідомо. Але так уже ведеться. Зазвичай випускники радо зустрічаються перші кілька років після закінчення школи – похвалитися, хто де, з ким, за кого, як, у кого вже… Потім наступає період, коли вся ця шкільна братія відходить на задній план і до неї стає майже байдуже. Тримаєш зв’язок із найближчими друзями-однокашниками, а про решту лише інколи переказують новини. Потім, десь після тридцяти, виникає бажання зустрітися, дізнатись, хто-де-як влаштований у житті, на людей подивитися, себе показати, і народ збирається знову. Збивши на цьому охоту, ще кілька років не хочеться нікого бачити – сценарій зустрічі доволі передбачуваний. Але приходить час, коли з віком пробуджується якась сентиментальність, і ти усвідомлюєш, що такі сходини – це таємний зв’язок із твоєю юністю і що саме ці люди для тебе все ще ті самі Кольки та Свєтки, хай би ким вони були сьогодні. Так само і ти для них. Черговий збір приносить усвідомлення, що зовсім не ті, хто були найслухнянішими в класі та найкраще вчилися, зрештою досягли чогось помітного. А ще у віртуальному списку давно не існуючого класу відмічаються хрестиком прізвища тих, хто вже ніколи не прийде на зустріч однокласників, а нуликом тих, хто і прийшов би, але осів далеко за кордонами, морями-океанами. Серед загальних веселощів хтось згадує про це, і п’ють, не чаркуючись, за тих, кому вже навіть е-мейл не напишеш. Так, наприклад, підраховують, що вже двадцять років, як загинув друг Мишко на підводному човні. Потім знову життя бере гору, і продовжується весела зустріч колишніх дівчаток та хлопчиків.