Гра в паралельне читання
- Автор: Иванцова Людмила Петровна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-5308-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гра в паралельне читання». Краткое содержание книги:
4
Віталій, розмірковуючи про колишнє, яке чомусь знову прорвало загату і просочилося в його сьогоднішнє життя, мало не забув, що пообіцяв дружині забрати онука з дитсадка. Він схаменувся, коли вже смеркалося і Тамара сама зателефонувала нагадати. Тепер він їхав вечірнім Києвом у щільному потоці машин і думав, що Женька дуже швидко виріс, хоч і в нелегкі для них із Тамарою часи. Спочатку буремні дев’яності, потім освоєння подружжям нових шляхів, про які і не думалося, коли закінчували разом інститут народного господарства. Тамара опанувала аудит, пішла вгору, а він подався у страхову справу, хоч і було це тоді не надто поширеним у країні бізнесом. Якось непомітно пролетіло двадцять років, аж раптом – нате вам сюрприз – Женька зібрався стати батьком. Правда, не стільки зібрався, скільки став перед фактом такої можливості, дізнавшись від його подружки Катьки, що та вагітна. Йому було двадцять, їй і того менше – обоє студенти.
Минуло майже чотири роки. І, як не крути, а не зітреться той період із пам’яті Віталія. Так тоді сталося. Чи то нечистий таким чином підставив йому ніжку, чи Господь уберіг від необачного вчинку? Якби не раптова перспектива появи в їхній родині немовляти, не потреба в його фізичній та фінансовій підтримці і Тамари, і надто молодої родини – Віталій би, мабуть, наважився. Він уже втомився від життя на два фронти, хоч Ліля, зрештою здавшись після його затятої облоги, ніколи не ставила ніяких умов.
Хай там як, а Віталій про те безумство не шкодував. Таким було його крадене щастя. Власне, спочатку чомусь і не думалося, що крадене, бо накрило з головою. Ніяких докорів сумління не мав, несло за течією: хотів її, не міг без неї – і все. Що то було – душевне, тілесне, криза середнього віку, хімія якась – невідомо. Та й навіщо шукати назву та пояснення, коли це БУЛО? І щасливило його, і ці несподівані почуття наповнювали по вінця. Комусь іншому, може, і такого не випало.
Але, попри все, у своєму сталому і налагодженому, як швейцарський годинник, житті Віталій нічого міняти не збирався. Навчився існувати у двох світах. Не те, щоб у рівновазі, швидше як канатоходець із жердиною: чим більшим був ризик зірватися, тим швидше він біг канатом від пункту А до пункту Б.
Це вже потім, десь через рік, прийшло почуття провини, до того ж перед обома. І перед Лілею за те, що краде час її життя, нічого серйозного не пропонуючи з першого дня, і перед Тамарою, яку знав більше двадцяти років. І саме вона стала за цей час найближчою людиною, тим самим другом, до якого і в горі, і в радості… І, звісно, не заслуговувала такого ляпаса після сорока…
Він знав, що чимало чоловіків живуть на два фронти. А то й не на два. Кожен вирішує по-своєму. Але не кожен через те руйнує родину. Так думав Віталій, розуміючи, що якогось дня Ліля поставить крапку. Це не може тривати вічно.
І одного разу вона, скориставшись темрявою в спальні, трохи захмеліла від коньяку (здається, то був її день народження), не стрималася.
– Знаєш, про що я мрію? – спитала Ліля і витримала паузу.
– Звідки мені знати? – злукавив Віталій, відчувши неладне в модуляціях її голосу.
– Я мрію, щоби твоя дружина закохалась і кинула тебе.
– Ну… таке скажеш! – дещо здивувався поворотом розмови він, адже за мовчазною згодою його інше життя ніколи не обговорювалося.
– Або, – жінка стиснула його пальці так, що стало боляче, – або щоб вона померла. Сама. Швидко і несподівано.
– Господи, ну що ти таке кажеш, Лілю?! Не треба про це, прошу…
– Я знаю. Це сволочизм – думати про таке. То я так… фантазую типу, бо розумію, що інакше нічого ніколи не зміниться, – вона хмикнула. – А я й не прошу! Ніколи нічого не прошу. Я можу зробити в наших стосунках одне – поставити крапку. Усе решта – не моя парафія. Але крапку я резервую за собою!
Віталій не відповів. Вони ще якийсь час лежали мовчки, потім він примирливо погладив довге волосся, яке пахло новими, щойно подарованими парфумами, поцілував її у плече і, раптом усвідомивши, що та сама Крапка може бути поставлена вже сьогодні, почав обсипати її поцілунками, нестримно, спрагло, голодно, ненаситно, немов прощаючись.
У них знову був хороший секс. Власне, як і завжди. І то ще був не кінець. Але з того дня Віталій постійно відчував ту Крапку, заховану в рукаві в Лі-лі, як козир, яким рано чи пізно вона приб’є його раз і назавжди.
Рипнули двері молодшої групи. Віталій зазирнув у велику, але затишну кімнату з маленькими столиками, стільцями, іграшками та з малюнками на стінах. Вдихнув тепле повітря. Замружився. Пахло раннім дитинством. Мабуть, ще відтоді, коли він сам ходив у дитсадок, цей запах не змінився.