Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7924-4
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пентаграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.
— Не ображайся, Корнеліусе, але, якщо я не помиляюся, десь вісімдесят відсотків із того, що ти мені розповів, — чи брехня, чи фантазії.
Він насупився ображено:
— Дідька лисого! Ні. Спершу Маттіс утратив віру в Бога. Потім він утратив віру в правову систему. А нині він вірить єдино у вміст алкоголю; так принаймні він сам каже.
Корнеліус розреготався і поплескав мене по спині так дружньо, що питво мало не вискочило мені зі шлунка назад у пельку. Що, можливо, було б таки на краще.
— Що це за пекельна брага? — запитав я, повертаючи йому фляжку.
— Рейкас, — відповів Корнеліус, — оленяче молоко, що перебродило. — Він сумно струснув головою. — Молодь сьогодні хоче тільки газованих напоїв, ко5ли. Снігоходів і хот-доґів. Самогон, нарти, оленина — усе це незабаром піде в минуле, і ми зійдемо геть на пси. Ось так.
Перш ніж нагвинтити на фляжку металевий ковпачок, він, для розради, ще раз ковтнув із неї.
— А осьде й Аніта йде.
Я побачив, що дівчина у зеленій сукні спроквола прямує до нас, і мимоволі випростався.
— Так, так, так, Ульфе... — промовив Корнеліус тихо. — Ворожити, нехай тобі поворожить, але не більше того.
— Ворожити?
— Ясновидіння, знаєш? Вона справжня шаманка. Але того, що вона захоче, тобі не треба.
— А чого вона захоче?
— Це ти вже й звідси можеш побачити.
— Гм... То чому не треба? Вона заміжня? Заручена?
— Ні, але ти сам не схочеш того, що вона має.
— Вона має?..
— Має і роздає.
Я повільно кивнув. Він поклав мені руку на плече:
— Але ти розважайся. Корнеліус не пліткар.
Він обернувся до дівчини:
— Аніто, привіт!
— Бувай, Корнеліусе.
Він засміявся і пішов геть. Дівчина зупинилася переді мною, усміхаючись стуленими вустами. Спітніла і захекана від танців. Вона мала два сердитих червоних прищі на лобі, зіниці, звужені до двох цяток, і красномовно розширені дикі очі. Наркота — ймовірно, амфетаміни.
— Привіт, — сказав я.
Замість відповіді вона оглянула мене з голови до ніг. Я переступив з ноги на ногу.
— Ти хочеш мене? — запитала вона.
Я похитав головою.
— Чому ні?
Я знизав плечима.
— Ти справляєш враження здорової чоловічої особини. Що не так?
— Я так розумію, ти сама здатна визначати подібні речі про людей.
Вона розреготалася.
— Тобі Корнеліус наплів? Атож, Аніта бачить наскрізь. І вона бачила, що ти був налаштований кілька хвилин тому. То що сталося, ти злякався мене?
— Не тебе, а за тебе. У мене підозра на сифіліс.
Коли вона реготала, я міг побачити, чому досі вона, сміючись, намагалася не показувати свої зуби.
— У мене є нацюцюрники.
— Насправді не підозра, а гірше. У мене член відвалився.
Вона підступила на крок ближче. Поклала руку мені на промежину.
— До біса ще залишилося. Ходімо, я мешкаю за церквою.
Я похитав головою і міцно вхопив її зап’ястя.
— Бісові південці, — прошипіла вона і вирвала руку. — Що такого поганого — швиденько перешморгнутись? Ми однаково скоро всі помремо; чи ти не знаєш?
— Так, до мене доходили чутки, — відказав я, роззираючись у пошуках зручного шляху до втечі.
— Ти не віриш мені, — скривилась вона. — Подивись мені в очі. В очі, я сказала!
Я подивився на неї. Вона посміхнулась.
— О так, Аніта правильно бачила. У тебе смерть в очах. Не відвертайся! Аніта бачить, що ти стрілятимеш у відображення. Так, стрілятимеш у відображення.
Сигнал тривоги дзеленькнув у мене в голові.
— Про яких «південців» ти говориш?
— Про тебе, звісно.
— Про кого ще? У множині?
— Він не сказав, як його звати, — взяла вона мене за руку. — Але тепер я читаю в тобі. Тепер ти можеш.
Я вивільнив руку.
— Який він на вигляд?
— Овва! Ти не на жарт переляканий!
— Який він на вигляд?
— Чому це так важливо?
— Аніто, прошу тебе!
— Гаразд, гаразд, не панікуй. Худорлявий. Нацистський чубчик. Привабливий. Довгий ніготь на вказівному пальці.
Холера. «Рибалка завжди знаходить те, що він шукає. Ви чи я можемо не знати, як саме, але він знає. Завжди».
Я ковтнув.
— Коли ти його бачила?
— Перед тим, як ти прийшов. Він подався до селища — сказав, йому треба з кимось поговорити.
— Чого він хотів?
— Шукав іншого якогось типа з півдня на ім’я Юн. Це ти Юн?
— Мене звати Ульф, — похитав я головою. — Що він іще казав?
— Нічого. Він залишив мені свій номер телефона, на випадок, якщо я почую що-небудь, але то номер в Осло. Чого ти цією справою так переймаєшся?