Гра в паралельне читання
- Автор: Иванцова Людмила Петровна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-5308-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гра в паралельне читання». Краткое содержание книги:
У нещільно прикритих дверях з’явилося заспане обличчя провідника. Ледве він відкрив рота, Марина показала йому кулак. Антон продовжував сидіти, сховавши обличчя в долонях, ніби так і заснув. Провідник підвів очі до стелі, знизав плечима, прикрив двері і слухняно зник у сусідньому купе.
– Антошо! – пошепки сказала Марина і потягнула його долоні вниз.
Він дивився на неї довго, наче вперше побачив. Потім простягнув руку, обережно провів долонею по волоссю і раптом, обхопивши її обіруч, почав відчайдушно цілувати очі, щоки, губи…
Марину ніби знову крутонули на каруселях, але на ноги поставити забули. Калатало серце, чи кров у скронях, а може, це потяг так грюкотів рейками, щоб провідник у сусідньому купе не чув гуркіт двох ошалілих сердець за тонкою стінкою… У Марини, звісно, були до себе деякі запитання, але каруселі перевертали її знову і знову, і точкою стабільності тут здавався лише він – сильний, надійний, щирий…
Прогримів зустрічний товарний. Замиготіли ліхтарі. В купе стало світліше. На будильнику – друга ночі. По коридору протупотів провідник. Антон поправив Марині волосся на лобі і, дивлячись їй у вічі, набрав у груди повітря, щоб щось сказати, але вона приклала палець до його вуст:
– Спати! Спати-спати! Іди. Я зараз.
Потяг зупинився. Марина вийшла на перон, аби трохи врівноважитися. Ніч. Тихо. «Карлсон» позирає на неї, мовчить. Вона дістала цигарку, він простягнув запальничку.
– Ображаєтеся чи нездорові? – спросила вона тихо.
– Здоровий-здоровий! Уже не знаю, як з вами і балакать… От дамочка попалась – желєзного мужчину доконала, а з виду така собі мєлкая…
– Чого це я його доконала?! – спитала суворо.
– Та я ж його земляк. Я птах невеликий, а про нього в городі багато хто знає. І про горе його, і про прочіє деталі. І до мене він уже не раз попадає у вагон. Не говорить він з женщинами! Ніколи не говорить! «Да-нєт», «спасіба-пожалуста» – і все. Аж жалко дивитись на хлопця! І як ви його розколдували?! Я аж обрадувався, хату вам свою уступив, може, думаю, домовитеся…
– Ні, я вас все-таки задушу, – втомлено сказала Марина, – ось саме і свідків немає, ніч… Що ви таке вигадали?! Я його на дев’ять років старша! У мене доньки – баришні! Дорослий дядько, симпатичний такий, а такий зіпсований!
– Мадамочко, я не перший год провідником! Я всяке бачив! Я бувалий! От тільки мене ще ніхто не душив… Було – обікрали, було – по морді надавали, а от щоб задушить в об’ятіях – не було! Душіть! Я согласний!
– Ні, раз «согласний» – не буду. Та й потяг он рушає, не встигну. Піду я спати, розслабтеся. Дякую за чай!
Піднялася до вагона, зайшла у своє купе. Антон спав нагорі, на її полиці. Знизу було постелено. Не ворухнувся, коли прокотилися важкі двері. Марина поправила ковдру на майбутній лікарці, лягла навпроти. Під подушкою намацала свій гаманець і папку з документами, усміхнулася. Згадала крилату фразу з безсмертного американського фільму: «Я подумаю про це завтра!» – обхопила обома руками подушку і заснула.
Ранок був звичайний, жодних двозначних поглядів чи незручностей, здавалося, що купе провідника просто наснилося. Коли вони утрьох з Антоном і Діною пили чай із рештками Марининого печива, прийшов «Карлсон» і дуже ввічливо нагадав, що час здавати постіль, скоро Київ.
– Скільки з нас за чай та інше? – спитав Антон, дістаючи гаманець.
– Точно! І з мене скільки – за квиток і решту, бо я вже й забула! – захвилювалася Марина.
– Мадамочко! Цієї ночі ви подарували мені життя, коли передумали мене удушать! Які можуть бути між нами рахунки?! – щиросердно продекламував «Карлсон».
– Ви що, з глузду з’їхали?! – розгубилася Марина і простягнула йому одну велику купюру, вартість якої, на її думку, мала б покрити всі її дорожні витрати. Схоче – дасть трохи решти. А ні – то так і буде. Все одно в неї залишилися тільки «зелені», та й тих небагато.
– Ану, дай гляну! – простягнув руку до купюри Антон. – Та вона в тебе фальшива!
У Марини перехопило подих. «Спокій! Тільки спокій! Візьме і «зелені», куди він дінеться! І де ж це мені її підсунули?» – пронеслося в неї в голові.
Провідник завмер у дверях, «лікар» насупила брови, нахилила голову набік і спостерігала за розвитком подій. Антон ді став із барсетки ручку.