Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7924-4
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пентаграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.
Після купання я сполоснув свою сорочку, викрутив її та вдягнув на себе. I сподівався, що сорочка просохне на тілі, доки я дістануся села. Я не одразу вирішив, чи варто брати з собою пістолет. Врешті-решт, я таки залишив його, сховавши у стіні під мохом, купно з поясом-гаманцем із грошима. Подивився на гвинтівку і короб набоїв. Згадав те, що колись мені сказав Маттіс: із єдиної причини ніхто ніколи нічого не крав у Косунді — там просто не було чого красти. Оскільки за дошками у стіні гвинтівка не вмістилась би, я загорнув її у знайдений під ліжком старий руберойд і сховав згорток під чотирма великими каменями над струмком.
А тоді я пішов.
Попри поривчастий вітер, щось важке висіло в атмосфері, щось тиснуло мені на скроні. Наче грім ось-ось загримить. Можливо, весільна гулянка вже скінчилася. Випили всю оковиту. Розібрали всіх доступних жінок. Але, наближаючись, я почув ті самі барабани, що чув за два дні до того. Я пройшов повз церкву до молу. Далі рушив на звук.
Зійшовши з дороги, я попрямував на схід, видерся на пагорб. Переді мною розкинулася кам’яниста сіра пустеля, що мисом витягнулася в бік сталево-синього моря. На перешийку мису, просто під місцем, де я стояв, лежала пласка, добре утрамбована ділянка землі, і саме там вони танцювали. Велике багаття палало поруч із п’яти- чи шестиметровим кам’яним обеліском, що стирчав із землі. Навколо нього — два кола дрібніших каменів. У композиції не було жодної виразної симетрії, взагалі жодної закономірності, але вона чимсь нагадувала зруйнований фундамент будівлі, яку так ніколи й не почали зводити. Чи, скорше, будівельний майданчик після знесення чи пожежі. Я рушив до них, додолу.
— Привіт! — гукнув мені високий блондин у саамській кафті, що саме дзюрив на верес, відступивши на край майданчика. — Хто ти?
— Ульф.
— Південець! Не тепер, то в четвер!.. Ласкаво просимо!
Він обтрусив свій пісюн, розбризкуючи краплі в усіх напрямках, заправив його в матню і простягнув мені руку.
— Корнеліус, Маттіса кузен у третіх! Ох, так.
Я вагався, чи тиснути йому руку.
— То це той камінь Риб’ячого жиру? — запитав я. — Це — зруйнований храм?
— Транстейн? — Корнеліус похитав головою. — Ні, туди його кинув Бейве-Вуолаб.
— Он як? А він хто такий був?
— Дуже сильний саам. Напівбог, можливо. Ні, на чверть! Начвертьбог.
— Гм... А навіщо тутешні чвертьбоги жбурляють брили?
— А навіщо хтось кидає важкі камені? Щоб довести, який він дужий, ясна річ! — Він засміявся. — Ульфе, чого ти раніше не прийшов? Гулянка вже закінчується.
— Я неправильно зрозумів — гадав, що весільна церемонія відбудеться у церкві.
— З усіма тими забобонами? — Корнеліус витягнув з кишені фляжку. — Маттіс одружує набагато краще за недокрівних лютеранців.
— Справді? То, в такому разі, ім’ям яких богів він освячує шлюб?
Я глянув у бік багаття і довгого столу. Дівчина в зеленій сукні перестала танцювати і зацікавлено дивилася на мене. Навіть із відстані я бачив, яка в неї гарна статура.
— Богів? Жодних богів. Він одружує ім’ям норвезької держави.
— А він уповноважений це робити?
— О, так. Він один із трьох людей у районі, які мають на це право. — Корнеліус підніс стиснений п’ястук і почав перелічувати, по одному розгортаючи пальці: — Священик, помічник судді, капітан корабля.
— Овва! Отже, Маттіс до того ще й капітан корабля?
— Маттіс? — розреготався Корнеліус і сьорбнув із фляжки. — Він тобі схожий на саамського моряка? Ти бачив його ходу? Ні, це Еліасен-старший є капітаном, і він може одружувати тільки на борту свого човна, на борт якого не ступала жодна жінка. Жодна. Ось так.
— То що ти мав на увазі з приводу Маттісової ходи?
— Такими кривоногими бувають лише кочові саами, а не саами-рибалки.
— Справді?
— Риба. — Він передав мені фляжку. — Вони в тайзі не їдять риби. І через це не отримують достатньо йоду. У них через це м’які кістки.
Він зробив ноги колесом, ілюструючи свою теорію.
— А ти, натомість...
— Фальшивий саам. Мій батько був із Бергена, але нікому про це не казав. Особливо — моїй матері.
Він засміявся, але я не зміг приєднатися, бо питво виявилось іще огиднішим за те, що я отримав був від Маттіса.
— То хто ж він тоді? Священик?
— Майже, — сказав Корнеліус. — Він поїхав аж в Осло вивчати теологію. Але потому втратив свою віру. Тому взявся за вивчення права. Він працював помічником судді у Тромсе впродовж трьох років. Ось так.