Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
— Що? — я ледь не впустила слухавку. — Скільки ж у вас дочок?
— Одна. Ксенія. І вона зникла, — Шумилов намагався говорити спокійно, але навіть байдужа телефонна мембрана не могла приховати зусиль, яких коштував видавцеві такий тон, — залишила листа. Просила не хвилюватися.
Я прикрила слухавку рукою та цитькнула на Настусю й зробила знак, аби вона покликала Георгія.
— Такого самого листа? — запитала я, вже натискаючи кнопку голосного зв’язку на апараті.
— Ах, так. Ви ж були присутні при загадковій втечі гінця. Щойно ви пішли, мене знову оточили телефони. Потім із офісу принесли папери на підпис… Втім, це не так важливо. Відверто кажучи, я думав, що в конверті якийсь черговий рукопис невизнаного генія і не надто турбувався з приводу цього листа. Поява вашої загадкової персони з розповіддю про музей і глухонімого насторожили більше. Намагаючись знайти спосіб вашого розсекречення, я зовсім забув про цей конверт.
— Але чому?! Що дивного в моїх розповідях про музей літератора?
— Та є дещо, — видавець просто вражав «конкретикою». — Спробую пояснити. Якщо ви, звичайно, зумієте виправдатися. Отож. Я наткнувся на конверт щойно… Це виявився лист від Ксенії. Просить не хвилюватися, пробачити їй. Пише, що їй необхідно зникнути на якийсь час. Як вам таке? Ще просить, щоб я нікому не казав про листа.
— Погано ж ви виконуєте прохання дочки, — дорікнула я.
— Так. Погано, — погодився Шумилов, — але мені потрібна допомога. Я впевнений, Ксенія втрапила в халепу. У нас нема звички нагонити стільки таємничості. У нормальному становищі вона б не обійшлася без пояснень. Ви дасте мені поговорити з паном Собаневським?
Георгій напружено мружився, дивлячись просто перед собою. Бажання перехопити ініціативу в розмові не виявляв.
— Так, — рішуче відповіла я, — причому, особисто. Чекайте на нас, як домовлялися. Ми зараз будемо. І ще… Ви не турбуйтеся. Не переживайте. Жорик обов’язково що-небудь придумає. І потім, Ксенія вже велика. Вона має право вирішувати, що робити. Сама може постояти за себе.
— Я все це знаю, — швидко промовив Шумилов. — Але бажаю знати більше. Для цього мені й потрібен пан Собаневський. Чекатиму.
— Домовилися.
— Знаєте, я не хотів вас скривдити. Це все нерви. Ніяк не можу усвідомити, що Ксенія вже доросла. Хочеться ставитися до неї, як до дитини… Піклуватися…
На цьому Шумилов вирішив закінчити розмову.
— Я правильно зрозуміла, ми виїжджаємо? — з безневинним виглядом поцікавилась я в Георгія, відчуваючи все-таки докори каяття за те, що не порадилася, перш ніж обіцяти.
— Обставини потроху з’ясовуються. Ксенія поїхала з власної волі, — повчально підняв вказівного пальця до стелі детектив Собаневський. — Наслідуючи подруг, я так розумію. Обидві попередні панянки, швидше за все, теж поїхали самі. Я це доведу!
Жорик миттєво зібрався та вискочив із дому. Я ледь встигла натягти чоботи й задріботіла слідом. Тільки доторкнулась гребінцем до волосся й тепер виблискувала несиметрично нафарбованими очима. І чому це завжди, коли хочеш мати гарний вигляд, натомість перетворюєшся не знати на кого? Я всадовила Георгія за кермо та вдесяте за сьогодні зробила спробу дати собі раду.
Розділ про те, як погано, коли іскра проскакує поміж чоловіків
— Куди їхати? — Жорик рідко водив авто й завжди напружено почувався за кермом. Пояснював він невласною життєвою мудрістю.
«За час роботи в органах я побачив таку кількість аварій і шизофреніків, які сидять за кермом, що не можу позбутися відчуття, що їзда без подій — суще диво. Не люблю боргів перед Долею», — серйозно пояснював він.
«А ти не думай про це, — послужливо підказувала я, бо сама страшенно любила водити авто, але й не сподівалася, що Георгій не знехтує моїх порад, як завше. — Коли стонога замислилася, в якій послідовності пересуваються її ноги під час ходіння, то заплуталась і не змогла більше зробити й кроку».
— Ти мене чуєш? — повторив Жорик. — Куди їхати?
— У ресторан до Буля і його компанії, — статечно озвалась я. — В народі його ще іменують Бульком.
— А це де? — Георгій не втішав поінформованістю.
— Уявлення не маю, — довелося зізнатись, — зараз спробую довідатися.
Кленучи свою безглузду брехню, я набрала на трубі номер Шумилова. Доводилось викручуватися. Спроби зберегти рештки гідності мали доволі жалюгідний вигляд.
— Едуарде Семеновичу? Поясніть, будь ласка, як під’їхати до Булька на авто. Я не надто часто буваю в цих краях…
Найжахливіше, що ресторан Булька виявився на території міського парку. Щоправда, в найвіддаленішій, нині занедбаній частині. Але все одно, як проїхати до цього місця, міг запитувати тільки якийсь прибулець. Звісно, Шумилов попри ввічливу відповідь, розгадав мій виверт. Мене одночасно з соромом мучило ще й сумління — уявляла, яке тепер справляю враження!