Історія однієї істерії

Шумилов пробіг очима по моєму одягу, докірливо похитав головою, остаточно переконався, що я не знала, куди йду, та цілком перемкнувся на Георгія. Доволі сухо він відповів:

— Призначаючи зустріч, я думав, що прийду разом із дочкою. Це місце їй дуже подобалося, — він вирішив, що дав вичерпну відповідь, і знову глянув на мене. Схоже, суворості в його погляді поменшало. Звертаючись виключно до мене, він продовжив: — Тобто, подобається, напевне, й зараз, але… А що, варто було призначити зустріч у іншому місці?

— Ні-ні. Мені тут подобається, — посміхнулась я у відповідь.

— Мені теж, — докинув Георгій, хоча його ніхто не запитував.

— Не впевнений, що можу вам вірити, — зненацька відповів Шумилов, з гідністю простягаючи Жорику його примірник меню.

Я насторожилася, відриваючись від споглядання свого примірника, що його за мить до того, згоряючи від цікавості, вихопила з таці в офіціанта, який під’їздив до столика. Асортимент виявився найзвичайнісіньким, і я вирішила обмежитися філіжанкою кави. Те, що відбувалося за столом, зараз було значно цікавіше за всі меню в світі. Шумилов і далі спокійно вичитував Георгієві.

— Довіра — дуже вразлива річ. Будь-яка тріщинка може цілком розкришити її. Ви не дбаєте про обережне поводження з тендітними речами.

— До чого тоді ця зустріч? — Георгій теж вирішив говорити прямо. — Не довіряєте — не наймайте.

І тут я виразно відчула блискавку ворожості, що проскочила між співрозмовниками. Можна було придумувати тисячу виправдань. Георгій міг заслужити недовіру видавця зайвою відвертістю зі мною. У свою чергу видавець не викликав у Жорика симпатій через мої підозри. Шумилову могла не сподобатися надто колюча Георгієва манера вести розмову… Але я чомусь точно знала, що навіть якби обоє поводилися, мов янголи, все одно не сподобалися б один одному. Досвід попередніх років показував, що антагонізм між особинами чоловічої статі виникає значно рідше, ніж у жінок, але вже якщо виник одного разу, то не вгасає ніколи й здатен звести нанівець будь-який захід.

Ну чому мені так не щастить? Чому б Жорикові не запалати ворожістю до кого-небудь зі своїх особистих замовників, справи яких абсолютно мене не цікавили? Раз у житті вирішила взяти відповідальність за розв’язання справи на себе… І маєш, он стільки перешкод…

Я подумки скаржилася на витончений гумор долі, а розмова тим часом тривала.

— Радий, що ми розуміємо один одного, — ще й досі відчуваючи себе лідером у розмові, провадив Шумилов із тонкою посмішкою, котру можна було вважати й ввічливою, і презирливою. — Я дійсно не зможу працювати з людьми, яким не довіряю. Хочу, щоб ця зустріч стала вирішальною. Або ви все поясните, або наші домовленості про спільну роботу будуть вважатися розірваними.

— Я схиляюся до останнього варіанту. Але, на жаль, працюю не сам. Катерину зацікавила ваша справа… Втім, якщо ви наполягаєте, я постараюся переконати її не намагатися допомогти тим, хто плекає власні неприємності.