Історія однієї істерії

— Може, за цю справу краще взагалі не братися? — насупився Жорик. — Від такого режисера і я б утік.

Їм там, по-моєму, потрібен гарний лікар, а не детектив.

І потім, із твоїми розхитаними нервами спілкування з такою кількістю подібних вочевидь шкідливо…

— Після чотирьох років спілкування з тобою мені вже нічого не шкідливо, — чарівно посміхнулась я. — І потім… Як це не братися?! А про зниклих дівчаток ти подумав? Ну, подумай, ну, будь ласка… Хто витягне їх із халепи?! Хто, якщо не знаменитий Георгій Собаневський?

Цього разу Жорик чомусь не розтанув від лестощів. Навпаки, насупився ще дужче та зробився раптом неможливо діловитим і офіційним. Ну, просто, як я в кабінеті Шумилова, коли намагалася здолати своє зачарування.

— Досвід показує, що коли сталося справжнє лихо, рятувати слід відразу. Скільки, кажеш, часу минуло з моменту зникнення твоїх акторок?

— З моменту зникнення Першої Героїні — тиждень. Друга зникла на два дні пізніше, — цю інформацію я вже читала в записнику.

— Ось бачиш! — тоном Детектива, Який Усе Знає, з переможним блиском у очах, проголосив Георгій. — І жодних вимог щодо викупу? Жодних звісток від можливих викрадачів?

— Жодних…

— Або з панянками нічого страшного не сталося, або рятувати вже нема кого, — твердо заявив Детектив, Який Усе Знає, так, ніби йшлося про якісь побутові дрібниці. — Вважаю участь у цій справі недоцільною. У першому випадку всі газети радісно заверещать, що агенція «Order» від серйозних справ скотилося до витягань нерозважливих плюгавок із чужих ліжок. А в другому… Навряд чи ти зможеш назвати позитивним результатом виявлення місця перебування двох трупів, чи не так?

Я не розлютилася. Не кинулася на Георгія з обвинуваченнями в жорстокосердності. Не напала з докорами щодо пригнічення моєї особистості (все життя, щойно якась справа викликала в мене зацікавлення, Георгій оголошував участь у ній недоцільною). Я навіть не обурилася з приводу абсолютно невиправданого Жорикового песимізму. Ні. Я подумки порахувала до десяти й вирішила спробувати все пояснити ще раз. І після цього хтось іще береться стверджувати, що в мене нестабільна психіка?!

— Усе не так просто, — почала я. — У Першої Героїні були чудові стосунки з батьками. Дуже відкриті. У родині звикли все одне одному розповідати. Дівчинці просто не було через що втікати з дому. Розумієш? Крім того, в двадцять один рік це можна робити не потай. Попередити друзів і батьків. А вона нікого не попередила. Поводилася так, начебто збирається на звичайну прогулянку. Перед виходом подзвонила своєму хлопцеві, сказала, що їй сумно вдома, запропонувала піти погуляти. Він готувався до якогось інститутського семінару, тому відмовився.

— Чому ж міліція вирішила, що дівчина зникла з власної ініціативи?

— Та тому, що міліції ліньки займатися розслідуванням! Раз ніякого злочину не було, то можна відбутися звичайним оголошенням зниклих у розшук і нічого не починати, — я спіймала себе на тому, що цитую режисерку. — Принаймні, так вважає Зінаїда Максимівна. Але вона взагалі налаштована проти міліції. Оперативника, якому було доручено провести обшук у її кабінеті, просто зіпхнула зі сходів. І вигукувала при цьому щось типу: «Брудні свині! Замість того, щоб займатися розслідуванням, вони порпаються в моїх речах! Я вам покажу обшук! Це мої особисті речі!».