Нескінченна історія
- Автор: Энде Михаэль Андреас Гельмут
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Старого лева
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Нескінченна історія». Краткое содержание книги:
- Про що ви говорите?
- Це таємниця Йґрамуля. Тому що творіння Безодні теж мають свої таємниці, двоногий Атрею. Досі Йґрамуль ніколи цю таємницю не зраджував. І тобі теж доведеться заприсягнути, що ніколи її не зрадиш. Бо це би страшенно нашкодило Йґрамулеві, ой, дуже нашкодило б!
- Присягаю. Кажи!
- Ти мусиш дозволити Йґрамулеві вжалити тебе.
Атрею з жахом відсахнувся.
- Йґрамулева трутизна, - продовжував голос, - вбиває впродовж години, зате дає тому, хто носить її в собі, владу опинитися в будь-якому місці Фантазії - де тільки забажає. Подумай-но лишень, що було б, якби про це стало відомо! Усім жертвам вдавалося б вислизати Йґрамулеві з-під носа!
- Година? - скрикнув Атрею. - Та що я зможу за цю годину зробити?
- Що ж, - продзижчав рій, - усе ж, мабуть, більше, ніж за всі ті години, які ще залишатимуться у тебе, коли залишишся тут. Вирішуй сам!
Атрею боровся зі собою.
- А ти відпустиш щастедракона, якщо я попрошу про це іменем Дитинної Царівни? - запитав він урешті.
- Ні, - відповіло обличчя. - Ти не маєш права просити про це Йґрамуля, навіть якщо носиш Аурин-Сяйво. Дитинна Царівна дозволяє нам бути тими, ким ми є. Тому Йґрамуль теж кориться її Знаку Всевладдя. І ти це чудово знаєш.
Атрею все ще стояв із похиленою головою. Те, що сказав Йґрамуль, - правда. Отож, йому не вдасться врятувати білого щастедракона. Його власні бажання нічого не важать. Він підвівся і мовив:
- Зроби те, що запропонував!
Блискавично налетіла на нього сталево-сіра хмара, оточивши його зусібіч. Він відчув нестерпний біль у лівому плечі - і встиг іще подумати: «До Південного Оракула!» А тоді йому почорніло в очах.
Коли вовк невдовзі дістався до цього місця, то побачив велетенську павутину - і більш нічого. Слід, по якому він досі йшов, раптово вривався, і, попри всі вовкові зусилля, йому так і не вдалося його віднайти.
Бастіян зупинився. Він почувався геть кепсько — так, ніби і в його тілі опинилася Иґрамулева отрута.
— Дяка Богу, — сказав він подумки, — що я не у Фантазії. На щастя, у дійсності таких страховиськ не буває. Усе це тільки вигадка.
Та чи справді все це лише вигадка? Як же тоді так сталося, що до Йґрамуля — а може і до Атрею — долинув сповнений жаху Бас- тіянів зойк?
Ця книга поступово починала ставати моторошною.
V.
ДВОСЕЛЕНЦІ*
(* неоковирний неологізм Прохаська, насправді «Двоє поселенців»)
На якусь моторошно довгу мить Атрею здолав сумнів, чи, бува, Йґрамуль усе-таки не ошукав його, бо, отямившись, побачив, що і далі перебуває в скелястій пустелі.
Він натужно підвівся. І лише тепер помітив, що хоч і перебуває в гірській пустелі, але вона якась геть інакша. Тут земля виглядала складеною з іржаво-червоних скелястих брил, нагромаджених і насунутих одна на одну так, що скрізь, куди не глянь, витворювали дивовижні вежі і піраміди. Поміж ними землю вкривали низенькі кущі й зарості трави. Нависала пекельна спека. Краєвид був увесь залитий сліпучим, ба навіть нестерпним сонячним світлом, що немилосердно разило очі.
Атрею обмацав рукою обличчя. На віддалі десь із милю звідси він зауважив скелясту браму неправильної форми, арку якої утворювали горизонтально викладені незугарні подовгасті кам'яні плити. Заввишки брама могла мати десь зо сто стіл.
Невже це вхід до Південного Оракула? За брамою далеко (наскільки сягало око Атрею) простягалася безконечна порожня рівнина: жодної споруди, жодного храму, жодного гаю - нічогісінько, що бодай віддалено могло нагадувати Оракул.
Він усе ще міркував, що робити, коли зненацька почув глибокий гулкий голос, який відлунював стугонінням, наче з бронзи:
- Атрею!
А тоді знову:
- Атрею!
Він озирнувся і побачив, що з-за однієї з іржаво- червоних кам’яних веж до нього бреде білий щастедракон. Із його ран струменіла кров, і він був такий кволий, що насилу доплентався до Атрею.
Попри те, лукаво підморгнув своїм рубіново-червоним оком і сказав:
- Не дивуйся аж так, що я теж опинився тут, Атрею. Висячи в павутині, я, хоч і був наче паралізований, але чув усе, що казав тобі Йґрамуль. То й подумав собі: він же і мене вже вкусив, чом би, в такому разі, й мені не скористатися таємницею, яку він тобі зрадив* (* Зраджують когось, а таємницю довіряють)? Ось я і втік.
Атрею втішився.
- Мені нелегко було полишати тебе на поталу Йґраму- леві, - сказав він. - Але що я міг зробити?
- Нічого, - відповів щастедракон. - Та все-таки ти врятував мені життя, хоч і не без моєї участі.