Нескінченна історія
- Автор: Энде Михаэль Андреас Гельмут
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Старого лева
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Нескінченна історія». Краткое содержание книги:
І знову підморгнув, тепер уже другим оком.
- Врятував життя, - повторив Атрею. - Одначе тільки на годину, більше часу в нас нема. Я відчуваю, як із кожною хвилиною Йґрамулева трутизна діє все дужче і дужче.
- На кожну отруту знайдеться протиотрута, - відказав щастедракон. - Ось побачиш, усе закінчиться добре.
- Хотів би я знати як, - зітхнув Атрею.
- І я теж, - відказав щастедракон. - Але ж якраз оце і чудово! Відтепер тобі таланитиме в усьому. Врешті-решт, я таки не будь-хто, а щастедракон. Навіть висячи в павутині, я не втрачав надії - і, як бачиш, не даремно сподівався.
Атрею всміхнувся.
- Скажи-но, чому ти перенісся саме сюди, а не в якесь інше, ліпше місце, де тобі, можливо, вдалося б знайти протиотруту?
- Бо відтепер моє життя належить тобі, - сказав щастедракон. - Якщо тільки ти захочеш його прийняти. Я собі подумав, що Атрею знадобиться хтось, щоби швидко їздити в цих Великих Пошуках. Ось побачиш, одна справа - шкандибати на своїх двох, ба навіть гарцювати на гожому огирі, і зовсім інша - ширяти у піднебессі на спині у щастедрако- на. То що, згода?
- Згода.
- До речі, - додав дракон, - я називаюся Фухур.
- Чудово, Фухуре, - сказав Атрею. - Але поки ми тут балакаємо, спливає та дрібка часу, яка нам іще залишилася. Мені треба щось робити. Але що?
- Покладатися на щастя, - відповів Фухур, - що ж іще?
Та Атрею його вже не чув.
Він упав і лежав непорушно, огорнений м’якими вигинами драконового тіла.
Йґрамулева отрута діяла.
Коли Атрею - хтозна за який час - знову розплющив очі, то спершу не побачив нічого, крім неймовірного, дуже дивного лиця, що схилилося над його обличчям. То було найпоораніше зморшками лице, яке йому коли-небудь доводилося бачити, та й завбільшки воно було як кулак. А ще воно було темно-брунатне, мов печене яблуко, а очка на ньому жевріли, наче зорі. Волосся над личком прикривало щось, що нагадувало очіпок із зів’ялого листя.
Тої ж миті Атрею відчув, що йому до вуст піднесли якесь горня.
- Добрий лік* (* ліки (Прохаська не обходить, що найперше діти подумають про лічбу)), лепський лік! - промурмотіли малесенькі губенята, теж зморшкуваті на цьому всуціль поморщеному личку. - Пий, дитинко, пий. Воно помічне!
Атрею пригубив. Смакував напій незвично: ледь солодкаво і трохи терпко.
- Що зі щастедраконом? - через силу видушив він.
- Усе гаразд, - відповів шепелявий голосочок, - не журися, хлопчику. Він одужає. Найгірше вже позаду. Пий-но, пий!
Атрею відпив іще ковток і негайно поринув у сон, однак цього разу то був глибокий, цілющий сон.
Бежеві дзиґарі вибили другу.
Бастіян уже не міг далі стримуватися: йому негайно треба було в туалет. Хотілося вже давніше, але він усе ніяк не міг відірватися від читання. До того ж, він трохи боявся спускатися вниз, у приміщення школи. Він говорив собі, що це побоювання цілком безпідставне, адже там нікого нема, отож ніхто його не побачить. І все одно боявся — так, ніби сама будівля школи була якоюсь істотою, яка за ним стежить.
Але тут нічого не вдієш: треба — то треба!
Бастіян поклав книжку розгорнутими сторінками вниз на край стосу матів, підвівся і підійшов до дверей комірчини. Якусь часинку прислухався. Його серце голосно калатало. Ніде ані шелесне. Він відчинив засувку і поволі перекрутив у замку велетенський ключ. Коли натиснув на клямку, двері відчинилися, голосно зарипівши.
У самих шкарпетках він помчав униз, не замикаючи за собою дверей, щоби зайвий раз не зчиняти шуму. А тоді прокрався сходами на перший поверх. Перед ним відкрився довгий коридор із помальованими в шпинатовий колір дверима класних кімнат. Учнівський туалет був у протилежному кінці. Хлопця вже не на жарт притисло, і він побіг що мав сили. Він домчав до рятівної місцинки таки дійсно в останню мить.
Сидячи на унітазі, Бастіян розмірковував, чому, власне кажучи, герої книжкових історій ніколи не мають таких клопотів. Одного разу — тоді він був набагато менший — Бастіян навіть запитав на уроці релігії, чи наш Господь Ісус теж мав людські потреби, адже він їв і пив, як звичайна людина. Клас аж зайшовся реготом, а вчитель релігії зробив йому запис у щоденнику про «антисоціальну поведінку». Відповіді на це питання Бастіян так ніколи й не дочекався. А він же зовсім не мав наміру поводитися антисоціально.
— Очевидно, — сказав собі Бастіян, — ці речі — надто побічні та неістотні, щоби згадувати про них у таких історіях.
Хоча якраз для нього ці речі іноді могли набувати надзвичайної ваги, часом ставлячи його в незручне — ба навіть просто-таки відчайдушне — становище.