Гра в паралельне читання

– Ти шульга, – чи то спитав, чи констатував він.

– Ти теж, – відповіла Марина майже беззвучно.

– Я мушу підняти пацанів. Це моя головна мета. Мені для себе жити не можна. У них більше нікого немає. І нам ніхто не потрібен. Ми й так прорвемося.

– Я розумію. Але ти не правий. Точніше, не зовсім правий. Діти виростуть. Це відбувається так швидко, коли озираєшся на прожиті роки, повір мені. І не можна ставити на собі хрест, присвятивши себе лише їм. По-перше, усвідомлювати таку жертву – надто важка ноша для дітей. По-друге, одного разу вони скажуть, що не вимагали цього від тебе і що це було твоє особисте рішення. Потім помахають ручкою і підуть у своє доросле життя, залишивши тебе на самоті. А по-третє, чому ти думаєш, що їм потрібна саме така, суворо чоловіча родина? З якого досвіду вони зможуть потім побудувати власні родини?

– Я стараюсь дати їм усе. Мій бізнес помалу крутиться, гроші капають, я тепер більше буваю вдома, ми розмовляємо, читаємо книжки, навіть їздимо на риболовлю. Я лікую собою їхні рани, а ними – свої. Нам добре разом. Нам нікого не треба.

Нікого! Знаєш, як мене тепер називають у місті? «Мужчина-шанс!» Класна партія, хіба що є один невеличкий мінус – двоє дітей. Та ще й із поганою спадковістю в галузі психіатрії… Ти думаєш, не було за цей рік «підкатів» до мене? Особливо коли дізналися, що я зібрався виїхати? Я їм не вірю. Не вірю, що комусь потрібні мої діти! Гроші, машина, дах, віза – так, запросто. Але нам це навіщо? Я вирішив рубати канати і їхати в Америку. Там усе почнемо з нуля. Я роботи не боюся. На крайній випадок піду в армію. Мені не звикати.

– А хіба я кажу, що тобі потрібно терміново одружуватися з першою-ліпшою? Хіба я не розумію, як це важко і яка на тобі відповідальність? Але ж не можна ставити на собі хрест. У тій самій Америці народ у твоєму віці тільки починає оформлювати стосунки та заводити дітей.

– Знаєш, я майже щовечора, коли пацани засинали, ходив у тренажерку. Я б, мабуть, із глузду з’їхав, якби не вимордовував себе там залізом. Мені це допомагало краще думати. Чи взагалі не думати, а просто приходити додому і падати без сил. Але ось уже місяць, як відмовився і від цього. Мене почали там сватати. Нав’язливо, аж бридко. Скажи чесно: «Мені тут нестерпно, а тобі все одно їхати, давай вирішимо по-дружньому, і ти мене звідси витягнеш!» Я ж нормальна людина, можу й допомогти. Фіктивний шлюб, чи як воно там… Але навіщо при цьому імітувати почуття? Не вірю. Нікому не вірю!

– Пробач їх усіх, Антошо. І себе пробач за все, у чому винний і в чому ні. Так треба. І тобі стане легше. Тільки щиро, від душі. Закрий очі і скажи: «Я прощаю вас! Простіть і ви мене! Я прощаю себе. Я люблю себе».

– А дітей?

– «І дітей люблю», – скажи. Можеш це і не промовляти вголос.

Він подивився на неї недовірливо, потім затулив долонями обличчя і замовк. Марина відчувала, як він бореться із собою і зі своїм минулим.