Ключ від чужого замка
- Автор: Тимченко Віктор
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0064-0
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Ключ від чужого замка». Краткое содержание книги:
В гостросюжетному детективі на широкому політичному тлі розкривається одна із граней «психологічної війни», яку ведуть західні спецслужби проти нашої країни.
Отже, гра? А сенс? У будь-якій навіть найбезпораднішій грі повинен бути якийсь сенс…
Від цієї хвилини Чуйко пі на мить не забуватиме шведів, працюючи над іншими справами, які потраплятимуть йому до рук.
Леонідові радили йти на історичний. Може, так повелося після того, як вони хлопчаками розкопали в полі, у вибалку, кілька пластмасових медальйонів і принесли їх до школи. Власне, знахідка була не лише їхня: баба Ганя, що мешкала неподалік од старої водокачки, розказала йому та Володьці Ігнатенку, як під час війни у вибалку точилися запеклі бої. З року в рік трактор переорював землю, а медальйони вибрав тільки тепер. Було їх вісім штук, а прочитати вдалося тільки два — прізвища, імена та по батькові солдатів, котрі полягли в тих боях.
Один з загиблих був з-під Пензи, а другий з Харківщини, обоє мали по двадцять літ, і в обох ще й досі лишилися живими матері. Та про те дізналися вже потім, коли Леонід від імені школярів написав листи у військкомати, а звідти надійшли відповіді.
Але спершу разом з учителем фізкультури, колишнім фронтовиком Іваном Даниловичем, пішли вони до секретаря парткому колгоспу і показали свої знахідки, А вже другого дня відбувся в селі сход, і вирішили тоді старі й малі спорудити на честь полеглих воїнів та своїх односельчан, котрі не повернулися з війни, величний обеліск — на зароблені на суботниках і недільниках гроші.
Найневгамовнішим виявився Леонід, і сказав йому Іван Данилович: бути тобі істориком, адже тільки той до історії ставитиметься небайдуже, хто може все, що в світі діялося, крізь своє серце пропустити.
Але самому Леонідові Чорношкуру, нині сержантові прикордонних військ, понад усе хотілося стати агрономом. І не те щоб з біології знання у нього були міцнішими, ніж з фізики чи літератури, але якось подобалося йому спостерігати, як з невеличкої зернини виростає високе й струнке стебло, як колоситься воно, дозріває, як потім збирають збіжжя красивими комбайнами, вишикуваними, немов на параді, — от тільки комбайнери, засмаглі й запорошені, без параду, — і як ллється зерно рікою в кузови вантажівок. І так з року в рік — один раз і назавжди заведений людиною порядок.
Слово «порядок» Леонід якось по-особливому збагнув на кордоні. Тут завжди повинно бути все в порядку. Коли ще служив у навчальному підрозділі, його привчали до порядку на контрольно-слідовій смузі, в порядку повинні бути всі деревця й кущики, які вивчав удень і вночі, в порядку сигналізація. В порядку — найголовніше — автомат.
Тільки-но Леонід дізнався, що потрапить на кордон, одразу ж послав листа додому: радійте, батьки, ось де вашому синові служити випало! Мати у відповідь побідкалася для годиться: небезпечно ж, мовляв, але видно було: сином пишаються, що не кажи — справжня служба.
І ось уже другий рік тут, на західному рубежі країни. Може, від того, що скоро звільнятися йому, Леонідові Чорношкуру, в запас, і приходять під час чергування такі думки — про рідну домівку, про навчання. Це поки немає машин — можна помріяти, а прикотить авто — де й подінеться мрійливість Леонідова: підтягнутий сержант-прикордонник добре знає свій обов'язок чергового по контрольно-пропускному пункту. Так вже вийшло, що після учебки потрапив він не на заставу, а на КПП-12– без дозорів і секретів: «Ваші паспорти, будь ласка», штамп «КПП-12» у паспорт — бац, і мандруйте собі далі, товариші радянські громадяни і панове із зарубіжних країн. Однак з часом зрозумів: тут теж є свій необхідний порядок, і нині ті, хто більше не ризикує проходити з безшумним пістолетом через ріки, байраки та яруги, їдуть сьогодні з візами, паспортами, і пред'являють свої паспорти йому, Леонідові, а він тут, у Радянському Союзі, перша інстанція. Були й тут свої труднощі. Приміром, не любив він нічні чергування, бо в поїздах люди вже спали, будити їх не хотілося. Леонід розумів: всі вони не шпигуни, всі добропорядні громадяни своїх країн, їдуть подивитися наші Москву, Київ, Крим чи Кавказ, але служба вимагала — то ж сержант ввічливо, чемно, але твердо просив: «Ваші паспорти, будь ласка».