Нескінченна історія
- Автор: Энде Михаэль Андреас Гельмут
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Старого лева
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Нескінченна історія». Краткое содержание книги:
Це, власне, і був Йґрамуль, і тепер Атрею зрозумів, чому його називають Безліччю.
Він вистрибнув зі свого сховку, схопився за Клейнод на грудях і щосили закричав:
- Спинись! Іменем Дитинної Царівни велю тобі: спинись!
Але його голос розчинився у ревищі та клекоті сутички. Навіть Атрею сам насилу його розчув.
І тоді, не роздумуючи, він побіг до них сам - побіг по клейких линвах павутини. Павутиння затремтіло під його ногами. Зненацька він втратив рівновагу, провалився крізь діру в сітях, повис на самих руках над мороком провалля, підтягнувся, прилип до тенет, але вивільнився і рушив далі.
Йґрамуль раптом відчув, що до нього щось наближається. Тої ж миті він обернувся і перелетів ближче, прибравши якнайстрахітливішу подобу. Вигляд його був воістину страшний: тепер він став велетенським суцільним сталево- синім лицем з одним-єдиним оком над переніссям, і це око своєю величезною вертикальною зіницею, сповненою невимовної люті, витріщилося на Атрею.
Із грудей Бастіяна вирвався зойк, сповнений жаху.
Сповнений жаху зойк відлунював у проваллі, І відлуння різко металося туди-сюдп. Йґрамуль повернув око спершу наліво, а потім направо, щоби подивитися, чи немає там ще якогось прибульця, бо цей хлопець, який стояв перед ним, заклякнувши від жаху, просто не міг так закричати. Але більше нікого не було.
— Невже Йґрамуль почув мій крик? — подумав Бастіян, неймовірно стривожений. — Але ж це взагалі неможливо!
І ось Атрею почув голос Йґрамуля. У нього був дуже високий і дещо хрипкуватий голос, і цей голос зовсім не пасував до велетенського обличчя. Та й уста, коли Йґра- муль говорив, не ворушилися. Його мова була наче дзижчання велетенського рою роз’юшених шершнів, яке укладалося у слова:
- А, двоногий! - почув Атрею. - Після такого тривалого голодування - відразу два смаколики! Що за щасливий день для Йґрамуля!
Щоб відповісти, Атрею довелося зібрати всі сили. Вів підніс Сяйво до єдиного ока потвори і запитав:
- Знаєш цей Знак?
- Підійди-но ближче, двоногий! - продзижчав багатоголосий хор. - Йґрамуль дуже зле бачить.
Атрею ще на крок наблизився до лиця. Обличчя Йґрамуля розверзло рот. Замість язика в ньому було безліч палахкотливих мацаків, клешень і шпичаків.
- Ще ближче! - продзижчав рій.
Атрею підступився ще на крок, опинившись так близько перед лицем потвори, що тепер виразно бачив безліч сталево-синіх істот, які дико роїлися і кишіли. Попри це, страхітливе обличчя Йґрамуля залишалося загалом непорушним.
- Я - Атрею, - сказав він, - і я виконую доручення Дитинної Царівни.
- Ти прийшов дуже невчасно, - помовчавши якусь мить, відповіла потвора дзижчанням, сповненим гніву. - Чого тобі треба від Йґрамуля? Він дуже зайнятийі Ти що, не бачиш?
- Я хочу цього щастедракона, - відповів Атрею. - Віддай його мені!
- Навіщо він тобі, двоногий Атрею?
- На Болотах Смутку я втратив коня. Мені треба дістатися до Південного Оракула, бо лише Уюляля здатна сказати, хто може дати Дитинній Царівні нове ім’я. Якщо вона його не отримає, то помре, а разом із нею загине ціла Фантазія, у тому числі й ти, Йґрамуле, що звешся Безліччю.
- А... - протяжно продзижчало страхітливе обличчя. - То ось у цьому причина появи місць, які раптом перетворюються на Ніщо?
- Так, - відказав Атрею. - Отож і ти про це знаєш, Йґрамуле. Проте Південний Оракул надто далеко, щоби я зміг дістатися до нього, на це мені не вистачило б життя. Тому я кажу, що мені потрібний цей щастедракон. Якщо він помчить мене в піднебессі, то, можливо, мені поталанить досягти мети.
Із рою, який творив страхітливе обличчя Йґрамуля, почулося щось багатоголосе, схоже на хихотіння.
- Помиляєшся, двоногий Атрею. Нам нічого не відомо ні про Південний Оракул, ані про Уюлялю, але ми знаємо, що щастедракон уже не зможе тебе понести. Бо навіть якби він не був поранений, ваша подорож усе одно потривала б так довго, що за той час хвороба встигла б здолати Дитинну Царівну. Бо ці Пошуки, двоногий Атрею, тобі треба міряти не твоїм життям, а її.
Погляд ока з велетенською вертикальною зіницею було майже неможливо витримати, й Атрею похилив голову.
- Це правда, - сказав він тихо.
- До того ж, - промовило обличчя, - у тілі щасте- дракона вже є Йґрамулева отрута. Відтак жити йому залишилося всього лише приблизно годину.
- Отож, - прошепотів Атрею, - надії не залишилося: ані для нього, ані для мене, ані для тебе, Йґрамуле.
- Що ж, - продзижчав голос, - Йґрамуль принаймні ще один раз як слід попоїсть. Та й хто сказав, що це справді остання Йґрамулева пожива? Йґрамуль знає спосіб - та ще й який! - блискавично перенести тебе до Південного Оракула. Ось тільки чи сподобається він тобі, двоногий Атрею?..