Пригоди бравого вояки Швейка

— Та що тут казати. Попотіли ми над ним, пане штабний наглядачу, — відповів замріяно фельдфебель Ржепа, — ото був бик! Я топтав його хвилин зо п’ять, поки в нього почали тріщати ребра і бухнула кров з пащеки. А він ще десять днів жив. Просто гідра невмируща.

— Ось бачиш, харцизнику, як у нас буває, коли хто стає дибки або намагається втекти, — кінчив своє педагогічне повчання Славік. — Це те ж саме, що й самогубство, а воно у нас теж карається. І боронь Боже, щоб тобі, паскуднику, спало на думку скаржитися на щось, коли прийде інспекція і спитає, чи є якісь скарги. Ти, смердюху, повинен, виструнчившись, козирнути і відповісти: «Мельдую послушно, нема. Я з усього задоволений». Ну, як це ти скажеш, мерзото? Повтори.

— Мельдую послушно, нема. Я з усього задоволений, — повторив Швейк із такою милою міною, що штабний тюремний наглядач пошився в дурні, сприйнявши це за щиру відданість і чесність.

— Так скидай штани і чимчикуй в кальсонах у шістнадцяту, — лагідно сказав він, проти своєї звички не додаючи вже ні халамидника, ні мерзоти, ні смердюха.

В шістнадцятій Швейк зустрівся з дев’ятнадцятьма чоловіками без штанів. Це були ті, про яких зауважено в паперах «Streng behüten, beobachten». За ними ревно наглядали, щоб, бува, не драпанули.

Якби кальсони були чисті, а на вікнах не було ґрат, то на перший погляд могло б здатися, що ви потрапили в роздягальню якоїсь лазні.

Швейка прийняв від фельдфебеля Ржепи староста — неголений паруб’яга в розхристаній сорочці. Записав його прізвище на клаптику паперу, прибитому на стіні, і сказав:

— Завтра у нас буде театр. Нас поведуть у каплицю на проповідь. Ми стоятимемо в підштанках якраз під амвоном. Ото буде сміху!

Як і у всіх тюрмах та в’язницях, в гарнізонній тюрмі була каплиця — улюблене місце розваги в’язнів. Штука була не в тому, щоб усі ці примусові відвідини тюремної каплиці зближували відвідувачів з Господом Богом, або в’язні набували нових відомостей про мораль. Про такі дурниці не могло бути й мови.

Просто богослужіння і проповіді розганяли тюремну нудьгу. Тут йшлося не про те, чи ставали вони ближчими до Бога, чи ні, а просто тішила надія знайти по дорозі — в коридорах або у дворі — кинутий недопалок цигарки або сигари. Невеличкий недопалок, який безнадійно валявся в плювальниці або десь на землі в пилюці, відсував Бога далеко на задній план. Цей невеличкий смердючий предмет здобував перемогу над Богом і спасінням душі.

А вже сама проповідь — що то була за комедія, що за сміхота! Та правди ніде діти — фельдкурат{51} Отто Кац був усе ж таки дуже милою людиною. Його надзвичайно цікаві проповіді чарували, розсіювали тюремну нудьгу. Він умів так гарно розводити теревені про нескінченне милосердя Боже та морально підтримувати занепалих і нечестивих в’язнів, вмів так віртуозно лаятися з амвона і, стоячи біля вівтаря, чудово заводити своє «Ite, missa est»[31].