Пригоди бравого вояки Швейка

Останнім дарунком був вазон з білим гіацинтом.

Коли все те поклали на ліжко, у баронеси фон Боценгейм від розчулення потекли сльози, а у деяких зголоднілих симулянтів — слина. Компаньйонка баронеси підпирала сидячого Швейка і також пускала сльози. Було тихо, як в костелі. Раптом Швейк порушив цю тишу. Він молитовно склав руки і заговорив:

— Отче наш, іже єси на небесах, да святиться ім’я Твоє, да прийде царствіє Твоє… Пардон, вельможна пані, це не те, що я хотів сказати: Господи Боже, Отче небесний, благослови нам ці дари. З Твоєї щедрої руки ми будемо їх споживати.

Амінь.

По цих словах він ухопив з ліжка курча і почав рвати його зубами. Лікар Ґрюнштейн слідкував за ним дуже переляканими очима.

— Ах, як йому, цьому фоячкові, смашно, — екзальтовано шепотіла стара баронеса лікареві Ґрюнштейну, — він вже напевно видужав і може йти на фронт. Я, дійсно, надзвичайно рада, що це йому так стало в пригоді.

Потім вона почала ходити від ліжка до ліжка, роздаючи цигарки і шоколадне праліне, після обходу знову повернулася до Швейка і, погладивши його по голові, сказавши «Behüt euch Gott»[24], вийшла з палати в супроводі свого почту.

Поки лікар Ґрюнштейн, провівши вниз баронесу, повернувся назад, Швейк устиг роздати курчат. Пацієнти з такою швидкістю ум’яли їх, що лікар Ґрюнштейн знайшов лише купу кісток, обгризених начисто, немовби ті курчата за життя потрапили у гніздо кондорів, а потім їх обгризені кістки кілька місяців вибілювало сонце.

Зникли також і воєнний лікер, і три пляшки вина. Пропали в шлунках пацієнтів і плитки шоколаду, і пачка печива. Хтось навіть випив флакон лаку для нігтів з манікюрного комплекту і надкусив зубну пасту, додану до щіточки.

Лікар Ґрюнштейн знову став у бойову позу і виголосив довгу промову. В нього немов камінь з серця спав, коли гості вже пішли. Купа обгризених кісток підтвердила його думку про непоправність пацієнтів.

— Солдати, — почав він, — коли б ви мали хоч трохи розуму, ви б не чіпали цього, а сказали собі: «якщо ми це зжеремо, то старший лікар нам не повірить, ніби ми важко хворі». Ви самі довели, що не цінуєте моєї доброти. Я промиваю вам шлунки, ставлю клізми, намагаюся тримати вас на цілковитій дієті, а ви замість вдячности набиваєте свої кендюхи аж по саму зав’язку. Чи, може, ви хочете захворіти на катар шлунка? Не вийде. Раніш ніж ваш шлунок спробує все це перетравити, я вам вичищу його так ґрунтовно, що будете згадувати про це до самої смерті, та ще й дітям своїм розповідатимете, як ви одного дня пожерли курчат та напхалися різними іншими ласощами і як всі ті лакоминки не втрималися у вашому шлунку й чверть години, бо їх своєчасно викачали. Отже, гайда тепер за мною, запам’ятайте, я не такий дурний віл, як ви, а трохи мудріший, ніж всі ви докупи. Крім того, повідомляю, що завтра ж пришлю до вас комісію, бо ви вже таки довгенько валяєтеся тут, а прецинь ніхто з вас не хворий. Ви це зараз самі довели, засмітивши собі шлунки протягом якихось п’яти хвилин. Кроком руш!