Дух животворить… Читаємо Сковороду

Опера «Милосердя Тита» тричі пройшла, і то з великим успіхом, у Москві, в спеціально побудованому на березі Яузи дерев’яному театрі на п’ять тисяч глядачів, а потім кілька разів у Петербурзі.

Висновок про участь Сковороди в цій виставі, а можливо, й у здійсненій невдовзі постановці опери «Селевк», яку написав двірський композитор і капельмейстер Франческо Арайя, логічно випливає з того факту, що Григорій співав саме в цей час у капелі й, природно, виходив разом з нею на кін.

Л. Махновець, однак, не обмежується такою логікою. Він зробив спробу віднайти додаткові арґументи, і, треба сказати, не безуспішно. Біограф звернув увагу на ті місця в творах Сковороди, які можуть бути витлумачені як відгомін особистих вражень автора, що стосуються якраз періоду його перебування у двірській капелі. Справді, навряд чи випадковим є посилання в трактаті «Вступні двері до християнської добронравності» на оперу, яку, підкреслює Сковорода зі знанням справи, слід сприймати за законами жанрової умовності, задовольняючись «тим, що очам твоїм бачиться», і не намагаючись зазирнути «за ширми і за хребет театру» (І, 145). Те саме стосується і діалогу «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру», де оперу згадується поряд з книгою і піснею (І, 440). Цілком конкретну (дарма що опосередковану) біографічну прив’язку має згадка в тому ж діалозі імені кесаря Тита (римський імператор Тит Флавій Веспасіан [39–81 pp.]) (І, 420), а слова про «премилосердну утробу Тита» в трактаті «Книжечка, що називається Silenus Alcibiadis, тобто Ікона Алківіадська (Ізраїльський змій)» (II, 10), сприймаються як прямий відгомін московсько-петербурзьких спогадів. Інтерес під цим оглядом являє також «Fabulo de Tantalo» («Фабула про Тантала»), де зустрічаємо ім’я Далольо — Доменіко Даль-Ольо, придворного віолончеліста й композитора Єлізавєти, котрий написав, за свідченням Я. Штеліна, музику до його прологу. До речі, Сковорода назагал часто й охоче вживає театральні ремінісценції. То він, переповідаючи Степанові Тев’яшову свої враження від прочитаного твору Цицерона «Про старість», вибудовує розгорнуту метафору, порівнюючи римську добу з театром (II, 184). То в листі до не відомого нам Василя Максимовича, пославшись на те, що «мудрі люди життя людське уподобили комедіальним ігриськам», підкріплює свій розмисел про покликання людини («спорідненість») прикладом театру, комедії, театральної машкари (II, 344–345). То сам у розмові з Є. О. Щербиніним уподобляє світ театру, а людей — акторам (II, 400). Подібні порівняння не є рідкістю й у філософських його працях.