Дух животворить… Читаємо Сковороду

Чин придворного уставника промовляє сам за себе. Передовсім він свідчить, що за два з половиною роки Сковорода повною мірою виявив свій музичний хист і посів у капелі одне з провідних місць. Адже уставник — це дириґент (старший на криласі, за означенням В. Даля), людина, яка досконало знає устав церковної відправи й відає всім порядком співу, тобто, суттю, здійснює повсякденне керівництво хором. Якщо взяти до уваги, що йдеться про капелу такого високого класу, то чин уставника означає багато.

На цей час припадають і перші композиторські студії Сковороди.

Ось що пише про цей бік його діяльності біограф: «Улюбленим, але не головним його заняттям була музика, якою він займався для забави й проведення вільного часу. Він створив духовні концерти, поклав на музику деякі псалми, а також вірші, співані під час літургії, музика яких наповнена гармонією простою, але важливою, проникаючою, захоплюючою, зворушливою. Він мав особливу схильність і смак до ахроматичного роду музики. Крім церковної, він склав багато пісень у віршах і сам грав на скрипці, флейтравері, бандурі й гуслях приємно й зі смаком» (II, 401).

Помітно, що М. Ковалинський розповідає тут про заняття Сковороди музикою, які сам спостерігав, і про твори, які сам чув: інакше сказавши, мовитися, може, про період, який відноситься не раніше, ніж до 60-х років, коли Сковорода познайомився зі своїм майбутнім біографом. Та цілком зрозуміло, що основи музики, зокрема духовної, він мусив засвоїти набагато раніше, під час свого перебування у двірській капелі.

Що нам про це відомо? Дуже й дуже мало.

Вперше в І. Срезнєвського зустрічається згадка про те, що, перебуваючи в капелі, Сковорода «склав голос для духовної пісні „Иже херувимы“». Коментуючи це твердження, Г. Квітка-Основ’яненко додає: «Глас цієї духовної пісні, на ймення придворного, вміщений в обідні, за височайшим велінням надрукованій і розісланій по всіх церквах, для одностайності в церковному співі. Крім цього, Сковорода склав веселий і урочистий глас „Христос Воскрес“ і канон Великодня „Воскресіння день“ та ін., який нині вживається в церквах по всій Росії, замість колишнього смутного ірмолайного гласу, і всюди іменується „Сковородин“»[117].

Міркування І. Срезнєвського та Г. Квітки-Основ’яненка пробував був спростувати Г. Данилевський, однак, як показує Л. Махновець, не надто переконливо.