Дух животворить… Читаємо Сковороду

25 квітня 1742 року капела блискуче виконала призначену їй роль. В Успенському соборі московського Кремля велично пролунало «Многая літа» на честь імператриці Єлізавєти Петровни. Поміж півчими був Григорій Сковорода.

Але перед тим він кілька місяців провів у Петербурзі, у так званому старому Зимовому палаці, де розташувалася капела.

Стрімким був перехід від зелених дніпровських круч, теплого київського повітря, що дихало давниною, від академічних лекцій та бібліотечної тиші, Аристотелевої філософії і богослов’я на багнистий берег Нєви, в тумани і сльоту, гамір і веремію чужого міста, столиці імперії. І все-таки Григорій не почувався самотнім. Навколо було багато земляків, часто-густо лунала рідна мова.

Музúки й співаки з України вже раніше середини XVII століття починають з’являтися в Москві, при дворі царя Міхаїла Фьодоровича, ласкаво приймає їх і «тишайший» Алєксєй Міхайлович, а за царським прикладом і численні знані люди того часу, зосібна боярин Фьодор Ртіщев. 1651 року до Москви приїздить київський півчий Олександр Васильєв, слідом — ще одинадцять півчих. Особливо опікується «южнорусским» співом патріарх Никін, що викликає невдоволення і нарікання його супротивників, прихильників старовини. Підтримка Никоном «світського», «голосоломного» багатоголосного, або партесного, співу, який прийшов з Києва, пізніше ввійшло до реєстру найгостріших звинувачень, висунутих проти патріарха. Проте й у церковній, і в світській практиці «київський спів» дістає чимдалі більше поширення[109].

У петербурзькій двірській капелі українці, як уже говорилося, посідають головне місце. Налагоджується їхній систематичний набір. 1738 року в Глухові спеціально для підготовки півчих і музикантів створюється перша в Російській імперії дитяча музично-хорова школа на 20 чоловік. Окрім співу, діти вчилися грі на скрипці, гуслях, бандурі. 10 кращих учнів щороку відпроваджувалося до Петербурґа, до двірського хору та оркестру. В Глухівській школі навчалися знані музичні діячі, в тому числі Дмитро Бортнянський, майбутній директор двірської капели, і Максим Березовський, згодом академік Болонської академії, про якого Я. Штелін каже як про музиканта, що відзначається «видатним хистом, смаком і мистецтвом композиції»[110].

Ні Бортнянського, ні Березовського Сковорода не міг знати, їхня діяльність належить до пізнішого періоду. А от знаменитого бандуриста Григорія Любистка він напевно бачив і чув. Г. Любисток потрапив до Петербурґа ще за царювання Анни Йоанівни, прожив при дворі майже двадцять років і був одпущений на батьківщину 1749 року, маючи чин полковника.