Дух животворить… Читаємо Сковороду

А власний його світ був у ті роки обмежений самою капелою. Замкнений мікросвіт, який жив згідно зі встановленим регламентом, підпорядкованим вимогам і примхам двору. Церква, репетиції, концерти, царські урочистості й бенкети, де треба було розважати підпилих вельмож, знову церква, знову репетиції… Не залишалося ні вільного часу, ані сил. Щоправда, А. Ніженець висловила припущення, що юнака «могла зацікавити бібліотека Петровської академії. Тут були твори античних авторів, були також видання Декарта, Локка, Бекона, Пуфендорфа і навіть Спінози»[113]. Та це лише припущення, не більше.

Єдине, про що можна говорити з чималою певністю, — це знайомство Сковороди з тодішнім музичним і театральним життям столиці. Й знову ж таки завдяки капелі.

Справа в тому, що із заступленням на царство Єлізавєти в діяльності капели, яка раніше призначалася виїмково для церковних відправ, помітно посилилося світське начало. Опріч участі у щоденній богослужбі, капела постійно по неділях, великих святах, за різних урочистостях починає давати концерти. До її репертуару, поряд з музикою православного канону, входять твори Баха, Генделя, Пелестріні, Перґолезі.

І того замало. Капела виходить на оперну сцену. «Приводом до цього, — згадує у своїх записках Я. Штелін, — стала така обставина. Для коронації імператриці Єлізавєти 1742 року в Москві поза іншими розвагами призначалася чудова опера „Clemenza di Tito“ („Милосердя Тита“, музика Йогана Адольфа Гассе, лібретто Пьєтро Метастазіо. — Ю. Б.). Мені було доручено розпорядну частину, складання для цієї видатної події відповідного прологу… і назагал піклування про оперу». І далі: «В два хори цієї опери… вперше були введені імператорські двірські церковні півчі, кількістю близько п’ятдесяти, і опера з такою масою пречудових сильних голосів отримала такий хор, який нелегко зустріти де-небудь в Європі»[114].

Мемуарист не вповні точний, відносячи постановку опери «Милосердя Тита» до числа «інших розваг». Цій акції надавалося осібне значення в контексті коронаційних урочистостей і ширше — тодішньої політичної ситуації. І сама опера, й осібно замовлений Я. Штеліну «відповідний» пролог під красномовною назвою «Росія, по печалі знову втішена» покликані були прославити милосердя і справедливість нової імператриці, провістити, що з її вступом на престол настав золотий вік. Недарма Єлізавєта особисто стежила за підготовкою вистави, пильно вдавалася в усі деталі, була присутня на одній з репетицій.

Між іншим, поміж персонажами написаного Я. Шетліном прологу фігурувала «Рутенія» (Україна) зі своїми двома синами. Поза сумнівом, суть прозорої алегорії була більш ніж очевидною для всіх, хто з острахом і заздрістю спостерігав за карколомним кар’єрним злетом братів Розумовських. Оперу «Милосердя Тита» подивилися українські депутати — лубенський полковник Петро Апостол, бунчукові товариші Яків Маркович, Григорій Лизогуб та Андрій Горленко, які в січні 1742 року приїхали, щоб поздоровити імператрицю, і протягом кількох місяців весело бавили час у Петербурзі та Москві (Я. Маркович, розповідаючи в своєму щоденнику про вечірки в О. Розумовського, неодноразово щиро зізнається: «и подпияхом»).