Гра в паралельне читання
- Автор: Иванцова Людмила Петровна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-5308-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гра в паралельне читання». Краткое содержание книги:
Відчинилися двері. Турботливий «Карлсон» промовив:
– Ваша дівчина вже спить. А в тамбурі чай пити – це збочення! Ідіть до мене в купе провідників. Я вам там поставив. А я піду вздрімну за стінкою. Тіко пляшки з алкоголем, що у мене під полицею, пораховані, мадамочко!
– Ну, не задушити вас красиво?! – вибухнула в раніше обраній манері Марина. – Які пляшки?! Я ж за кермом! А за пропозицію дякуємо. Чаю вип’ємо і спати підемо.
Уперше в житті Марина сиділа біля вікна в купе провідників. Антон влаштувався поруч. На столику – дві склянки чаю в підстаканниках. У кожному по пакетику із заваркою, дві ниточки з бирками звисають назовні. Чудне маленьке помешкання з однією спальною полицею, підвісною шафкою для посуду, з якимись коробками під ногами. Дивно потрапити всередину того, що бачив раніше лише ззовні. А це чиєсь життя. На столику стояв дешевий пластмасовий будильник. Стрілки дружно дивилися вгору, притиснувшись одна до одної.
– Мої вже сплять, мабуть, – сказала Марина, – хотіла подзвонити з дороги, та гроші на рахунку закінчилися.
– Я можу принести свій мобільний, спробуємо, якщо хочете, – сказав Антон.
– Та ні, не будемо їх лякати, мабуть, уже сплять. Завтра наобіймаємося. Два дні не бачилися, уже скучила. Звикли ми завжди разом. Не часто їду з міста, щоразу хвилююся.
– А я намагаюся не хвилюватись, переконую себе, що все там буде добре. Адже від моїх думок все одно нічого не зміниться.
– Чоловіки влаштовані трохи інакше, – всміхнулася Марина, – і потім у них є тили, котрі відповідають за внутрішню стабільність.
Марина підтягла ближче склянку, висипала туди цукор із пакетика, тихенько помішала ложечкою. Антон не відповів, сидів, задумливо дивлячись на стрілки. Потім простягнув руку і взяв будильник. Було п’ять хвилин після опівночі. Він перевів годинник на десять хвилин назад і поставив його на місце. Марина помітила вздовж внутрішнього боку його лівої руки вище зап’ястка довгий шрам – не свіжий, але явно не надто давній.
– У мене рік тому померла дружина, – сказав він хриплувато.
Марину ніби перевернуло на каруселях догори ногами і знову поставило на місце. Намальована її уявою гармонійна картинка про життя цього хлопця раптом попливла і розмазалася.
– Я вирішив поїхати до Америки. У мене там двоюрідний брат із родиною. Усі формальності вже виконано. Це остання поїздка до посольства. Вирішу попутно з квитками – і все. За два тижні буду вже там. Із дітьми.
Він наче і не чекав відповіді. Просто такий переломний момент у житті, треба підбивати підсумки. І бути чесним із собою. Але безглуздо розповідати собі самому про себе ж. А так легше.
Марина мовчки дивилася на Антона, трохи схиливши голову набік. Між її бровами з’явилася вертикальна зморшка, яка зазвичай її засмучувала. Так дивляться люди, коли розуміють, що їм кажуть щось дуже важливе, але чи то не знаючи чужинської мови, чи ще не дуже чітко сприймаючи співрозмовника, вони намагаються отримати якомога більше несловесної інформації.
– Вона два роки хворіла. Відтоді, як народила молодшого. Ми навіть не одразу зрозуміли, що трапилося. А тепер я і не знаю, що було страшнішим – два роки боротьби з нею за неї чи цей останній рік порожнечі та боротьби за нас…
– Можете палити, – сказала Марина, побачивши, що Антон крутить у руках пачку цигарок.
– Знаєте, я раніше не палив. Навіть коли служив у спецназі. І потім, коли був у Французькому іноземному легіоні, де й воювати доводилося. Я рано одружився, одразу після армії. Ми навчалися в одній школі. А як повернувся, побачив, якою вона стала, нічого не міг із собою вдіяти. І затягнув її до рагсу, щоб ніхто не перехопив.
Він закурив, знову взяв будильник. П’ять хвилин після опівночі. Знову перевів на десять хвилин назад і став дивитися на секундну стрілку. Коли та зробила коло, поставив будильник на місце і продовжив:
– Жили ми класно. Усі заздрили. Коли народився старший, я працював добу через дві в охороні однієї крутої фірми, але вступив до інституту на заочний. Сам хотів, і батьки так націлювали – обоє викладачі. Не думав я все життя чуже добро охороняти. Але свого поки що було надто мало. А вічно копійки рахувати не хотів, надивився я на це. І тут випала нагода правдою-неправдою завербуватися в той Іноземний легіон. Обіцяли пристойні гроші, плюс іще раз перевірити, чого ти вартий, та й світ подивитися… Це був шанс не загубитися в провінції, зробити перший крок. Правда, і ризик був великий. Дружина відмовляла, боялася за мене, але я так вирішив. Батьки позітхали, але теж змирилися й обіцяли допомогти родині, поки мене не буде. Усе одно мене не відмовити – як вирішив, так і зроблю. Що вже там було далі – окрема історія. Всяке бачив.