Дух животворить… Читаємо Сковороду

Що ці свідчення є слушними, потверджують численні приклади українізмів у «слобожансько-російській» мові його поезій, осібно тих, де виразно виявлене особисте почуття, ліричне, пейзажне або побутове начало. Звернувшись до ориґіналів, легкома знайдемо українську компоненту: тут і лексичний шар («люба», «выникает», «яры», «явор», «нехай», «мозок», «дмется», «вгору», «жайворонок», «соловейко», «очеретина», «шматок», «самота» та ін.), і такі морфологічні форми, як, прикладом, закінчення «-ови», «-еви» у давальному відмінку однини (гостеви, Христови, птенцеви) або кличний відмінок (птичко, друже, брате), і характерні суфікси у прийменниках і прислівниках (простесенько, малесенький, козлову, Пастухову)[98].

Все це, звісно, ламає книжні мовні норми, маніфестуючи народження нової поетикальної якості.

Щодо віршування, то хоча Сковорода в своїй поетичній практиці віддав помітну данину освяченого шкільною піїтикою силабізму, в деяких поезіях відчутне тяжіння до тонізації, що йде від народного вірша. Пісня «Ой ти пташко-жовтобоко» написана майже правильним чотиристопним хореєм, її восьмискладовий рядок із цезурою після четвертого складу, суттю, повторює схему української щедрівки. Та особливо яскраво виявлено віршувальне реформаторство Сковороди в галузі рими. Д. Чижевський, докладно розглядаючи це питання в спеціальному розділі («Сковорода яко реформатор віршування») своїх нарисів «Український літературний барок», акцентує як основні моменти широке вживання чоловічої рими, що було серйозним відступом од силабізму, який під впливом польської традиції канонізував жіночу риму; введення до поетичної практики неповних рим, що йшли від народної традиції і згодом, словами Чижевського, «в українській поезії… прийнялись завдяки Шевченкові»; збагачення рими «різними співзвуччями поперед самою римою»[99]. Саме це сковородинівське віршувальне реформаторство дослідник вважає причиною відомого зі спогадів М. Ковалинського конфлікту Сковороди з єпископом Никодимом Срібницьким у Переяславському колеґіумі, внаслідок чого він змушений був піти з кафедри. За М. Ковалинським, Сковорода «написав роздуми про поезію і керівництво до її мистецтва так по-новому, що вони видалися єпископові дивними й невідповідними до минулого старовинного звичаю» (II, 382). Слідів такої праці не знайдено, і про її зміст можна говорити лише гіпотетично; певно, мають рацію ті, хто застерігає від поспішливих суджень про теоретичні засади поетики Сковороди[100], інша річ, що його віршувальна практика, передовсім поезії, створені ще до конфлікту з єпископом (а втім, і поетична спадщина в цілому), дає, вважає Д. Чижевський, доволі чітке уявлення про характер і спрямованість гаданого «керівництва». Словами Ю. Шевельова, поетичні твори Сковороди це «свого роду ars poetica без теоретичної частини, поетика в самих ілюстраціях…»[101].