Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

Розділ 8

Боббі була однією з дівчат Палацового парку. У неї було дуже довге каштанове волосся й карі очі, і вона курила анашу. Така характери­стика особи, ясна річ, аж ніяк не вичерпна, одначе ці її риси чомусь першими спали мені на думку. Вона небагато балакала, але багато курила, від чого її очі робились імлистими. Ми з нею були в чомусь подібні. Її справжнє ім’я було Бурні, і вона походила з багатої родини у західному передмісті. Тобто вони були не настільки заможні, наскільки вона полюбляла вдавати, але їй аж надто імпонував образ бунтівного дівчиська-хіпі, що порвало із соціальним консерватизмом та політикою правих і знехтувало фінансовою забезпеченістю заради... власне, заради чого? Заради того, аби перевірити певні наївні ідеї щодо самостійного життя, щоб розширити свою свідомість і вирватися з полону старомодних понять. На зразок уявлення про те, що народження дитини накладає спільну відповідальність на чоловіка і жінку. Як я вже згадував, ми були доволі подібні.

Ми сиділи в Палацовому парку і слухали «The Times They Are A-Changin» у паскудному виконанні якогось пацана на розладженій гітарі, аж тут Боббі заявила мені, що вона вагітна. І вона впевнена, що дитина в неї від мене.

— Круто, ми будемо батьками, — пробелькотів я, намагаючись не виглядати так, наче мені на голову вилили відро крижаної води.

— Ти просто муситимеш сплачувати аліменти, — сказала вона.

— Зрозуміло, я щасливий буду робити свій внесок. Ми роститимемо дитину разом.

— Разом, це так, — відрізала Боббі. — Але не з тобою.

— О? То... разом із ким тоді?

— Ми вдвох з Інгвалдом, — вона кивнула на хлопця з гітарою. — Я тепер з ним, і він каже, що він хотів би бути батьком дитині. Якщо ти, звісно, сплачуватимеш аліменти.

Так воно і сталося. Втім, ні: Інгвалд недовго протримався з нею. На той час, коли народилася Анна, Боббі була вже з іншим хлопцем, чиє ім’я починалося на «І». Гадаю, що то міг бути Івар. Мені дозволяли бачитися з Анною дуже рідко, через дуже довільні відтинки часу, але ніколи навіть мови не було про те, щоб я її доглядав. Я також не думаю, що я цього захотів би. Не в ті часи. Але й не в тому розумінні, що я її не любив, — я закохався в це дитя від миті, коли вперше її побачив. Вона лежала у своїй колисочці й жебоніла, дивилася на мене своїми очицями, що випромінювали дивовижне блакитне сяйво; і навіть попри те, що я по-справжньому не знав її, вона одразу стала найціннішим скарбом у моєму житті.

Можливо, саме тому. Вона була такою маленькою і тендітною, але водночас такою цінною, що я не хотів доглядати за нею самостійно. Я не зміг би. Я не посмів би. Тому що я неминуче зробив би щось неправиль­не, непоправне. Я був упевнений, що, так чи інак, завдам Анні тяжкої шкоди. Не тому, що я безвідповідальний або недбалий, а тому, що не здатний тверезо оцінювати ситуацію. Через це я завжди був ладен до­тримуватися порад випадкових чужинців і у важливих рішеннях покладався на інших людей. Навіть коли усвідомлював, що вони — в цьому випадку Боббі — нічим не ліпші за мене. Боягузтво — оце, ймовірно, най­влучніше визначення у моєму випадку. Отож, я ні в що не втручався, продавав анашу і віддавав Боббі половину грошей — раз на тиждень. І тоді я дивився у чарівне блакитне мерехтіння усміхнених оченят своєї Анни, а часом навіть мав нагоду потримати її на руках, коли ми пили каву, доки Боббі тусувалася з чолові­ками.