Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

Я сказав Боббі, що якби вона трималася подалі від Палацового парку і наркотиків, я зміг би триматися подалі від поліції, від Рибалки, від неприємностей. Тому що вони з Анною не дадуть собі ради, якщо я опинюся за ґратами. Як я вже казав, батьки Боббі не були по-справжньому заможними, але натомість були настільки дрібнобуржуазними і консервативними, що дуже ясно дали зрозуміти: вони не бажають мати нічого спільного з безпутною дочкою, хіпі та наркоманкою — вона і батько дитини мають самі ви­кру­чуватися, а найкраще — нехай просять допомоги у дер­жави.

Нарешті, настав той день, коли Боббі сказала, що не може більше впоратися сама, доглядаючи, хай їй грець, хвору дитину. Анна плакала, з носа їй часто йшла кров, і чотири дні поспіль дитину тіпала пропасниця. Коли я побачив її в ліжечку, блакитне сяйво з її очей перемістилося синіми колами під очі; вона була геть бліда і мала якісь дивні синці на колінах і ліктях. Я повіз її до лікаря, і за три дні з’ясувався діагноз: гострий лейкоз. Квиток в один бік на той світ. Лікарі давали їй чотири місяці. Всі твердили, що такі речі трапляються, і нічого тут не вдієш, і що блискавка вражає наосліп, не розбираючи — нещадно та безцільно.

Я розлютився, розпитував, дзвонив, перевіряв, оббивав пороги і кінець кінцем з’ясував, що лейкемію лікують у Німеччині. Терапія ця рятує не кожного і коштує цілі статки, але одну річ дає — надію. Раціональна норвезька держава, звісно, має на що витрачати гроші замість такої примарної речі, як надія, а батьки Боббі сказали, що така вже доля, мабуть, і нехай вирішує норвезька служби охорони здоров’я, а вони не платитимуть за якесь фантазійне лікування з Наці-меччини. Я зробив підрахунки. Якби я продавав у п’ять разів більше анаші, то й тоді не наторгував би вчасно достатньої суми. Попри те, я намагався: я працював по вісімнадцять годин на добу, робив скажені розпродажі, просуваючись у бік катедрального собору, коли в Палацовому парку вночі завмирало життя. Коли я певного дня навідався у лікарню, мене там запитали, чому до дитини ніхто не приходив упродовж трьох днів.