Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7924-4
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пентаграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.
— Ульфе, про що ти говориш?
Так, про що, власне, я зараз говорив? Чи виникли ці думки впродовж кількох хвилин, що минули, відколи я стояв під прочиненим вікном?
— Тільки про те, що в разі, коли я зникну, подивись у стіні, за надірваними дощечками трохи ліворуч від шафи, — закінчив я, — під мохом.
Картоплечистка впала їй з рук у раковину, і Лея втупила у мене стурбований погляд.
— Ульфе, ти хворий?
Я похитав головою на знак заперечення.
У погляді її синіх очей я бачив безмежну далечінь. Ту глибину, яку, напевне, бачив також Уве. І в якій він потонув.
— У такому разі я не впевнена, що тобі варто про таке думати, — сказала вона. — А ми з Кнутом дамо собі раду, щодо цього теж не турбуйся. Якщо ти шукаєш, на кого витратити гроші, то в селищі чимало людей у скруті не до порівняння з нашою.
Я відчув, як мені спаленіли щоки. Лея повернулася до мене спиною і знову взялася до картоплі. Тоді знову зупинилася, почувши, як рипнув мій стілець.
— Але дякую, що прийшов, — сказала вона. — Твоя поява розважила Кнута.
— Ні, це я тобі дякую, — відповів я, прямуючи до дверей.
— І...
— Що?
— За два дні у нас молитовне зібрання. О шостій. Як я вже казала, тобі будуть раді.
Я знайшов Кнута у — як я зрозумів — його кімнаті. З-під ліжка стирчали його худі ноги у футбольних бутсах, розмірів на два менших, ніж йому слід би взувати. Він захихотів, коли я витягнув його звідти і кинув на ліжко.
— Я вже зараз іду, — повідомив я.
— Так скоро? Але ж...
— У тебе є футбольний м’яч?
Він кивнув, хоча нижня губа була закопилена.
— Це добре. Тоді ти можеш відпрацювати точний удар проти гаражної стіни. Намалюй на ній крейдою коло і намагайся поцілити якомога точніше. І щоразу перехоплюй м’яча, коли він відбивається від муру. Якщо ти зробиш так тисячу разів, то будеш найкращим у команді, коли решта повернуться у кінці літа.
— Я не в команді.
— Але будеш, якщо так зробиш.
— Я не в команді, бо мені не дозволено грати.
— Тобі забороняють?
— Мама дозволяє, але дідусь каже, що спорт відвертає нашу увагу від Бога і що решта світу може марнувати неділю, репетуючи на стадіонах і ганяючи м’яча, але наша неділя належить Слову Божому.
— Розумію, — збрехав я. — А що твій батько на це казав?
Хлопець знизав плечима.
— Нічого.
— Нічого?
— Його це не обходило. Його обходило тільки...
Кнут замовк. В очах у нього стояли сльози. Я обняв його за плечі. Мені не було потреби чути це. Бо я вже знав. Я зустрічав силу-силенну отих Уго: деякі з них були моїми клієнтами. Сам я теж удавався до такого роду втечі, я завжди потребував цієї розрядки. Та зараз, коли я сидів поруч із тим хлопчиком і він горнувся до мене, я відчував його німі схлипування, від яких здригалося його тепле тіло, і я думав, що — ось воно, те, від чого жоден батько не зможе втекти, хоч би як він намагався. Це благословення і прокляття, яке міцно прив’язує тебе до твого пагона. Але хто я такий, щоб судити про такі речі? Я, котрий — нехай за власним бажанням чи ні — покинув свій корабель іще до того, як його спустили на воду. Я відпустив Кнута з обіймів.
— Ти прийдеш на молитовне зібрання? — запитав він.
— Не знаю. Але я маю для тебе нову роботу.
— Згода!
— Це схоже на таємні хованки: ти не мусиш про це нікому нічого казати.
— Супер!
— Як часто приходить автобус?
— Чотири рази на добу. Два автобуси з півдня і два зі сходу. Два вдень і два вночі.
— Гаразд. Я хочу, щоби ти простежив за прибуттям денного автобуса з півдня. Якщо з нього зійде хтось, кого ти не знаєш, одразу йди до мене. Бігти, кричати, комусь щось казати не треба. Те саме стосується прибуття будь-яких машин із Осло. Ти все зрозумів? Я щоразу платитиму тобі п’ять крон.
— Це щось на кшталт... шпигунської місії?
— Так, щось на манір того.
— Це ті люди, що мають тобі привезти твій дробовик?
— Тож, до скорого, Кнуте.
Я скуйовдив йому чуприну і пішов геть.
Дорогою я зустрів у коридорі високого русявого чоловіка, що вивалився з туалету. Я чув гуркотіння води у зливному бачку позаду нього, а він іще порпався з оперізкою своїх штанів. Він підвів голову і подивився на мене. Уве Еліасен.
— Господь благословен! — привітав я його.
Виходячи з дому, я відчував у себе на спині його важкий п’яний погляд.
Я зупинився на півдорозі до лісу. Вітер доносив торохтіння-гупання барабанів. Але я вже втамував свій голод — побачив достатньо інших людей.
«Гадаю, час мені йти додому та наплакатися досхочу», — так, траплялося, казав Туральф пізно ввечері. Ця його репліка завжди розвеселяла решту компанії. Інша річ, однак, що саме так Туральф чинив, як казав.