Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
— Усе можливо, — сказав Змієнко. — Людину із радянської місії, яка з нами співпрацює, Пантелеймоном Баюрним кличуть. Усе, що знаю про нього, викликає повагу. Пройшов Велику війну, колишній есер та, як розповідає, розчарувався у ідеях встановлення соціалізму мирним шляхом. Після двадцятого року зацікавився національно-визвольним рухом, зблизився із націоналістичним підпіллям. Вийшов на нас самотужки.
— Серйозно… — присвиснув Євген Остапенко.
— Людина інтелігентна, розумна і начебто щира у своїх переконаннях, — продовжував Змієнко. — Бажає співпрацювати. Відомості, які надає, заслуговують на увагу, ніяких фицьок за ним не велося… Ось тільки його зацікавленість у виході на британську резидентуру мене насторожує. Здавалося б, і так передає нам відомості, навіщо ж британці? Але ж ні, все торочить, що Британія допоможе скинути радянську владу, а тому потрібно передавати усю інформацію прямо на британців. Тільки зведіть! Мовляв, він готовий їм надавати цінну інформацію військового характеру, от якби тільки британці погодилися фінансувати підпілля на теренах радянської України…
— Отже, знову підпілля на теренах радянської України… — присвиснув Марко.
Змієнко підняв вказівного пальця.
— От звідси все найцікавіше і починається. Зі слів Баюрного, невдоволення більшовицькими порядками по Україні перманентно зростає. Мовляв, на півдні і заході сформувалося чимало серйозних підпільних груп, готових виступити проти радянської влади, однак без системного фінансування контрреволюційної діяльності та скоординованих із нами спільних дій вони просто покинуті напризволяще. За його словами, готувалися наші українські побратими довго і старанно, шукали різні можливості мати свого зв’язкового із нами. Та жодного разу не вдалося досягти серйозних результатів, аж поки він, Пантелеймон Баюрний, не запропонував себе у якості зв’язкового. На той час він уже працював дипкур’єром у радянській місії у Варшаві. Як ви розумієте, для українського агента це ідеальне прикриття. За його словами, радянську владу він ненавидів завжди і тільки шукав можливості долучитися до національного спротиву. Тепер він є представником українського підпілля і під прикриттям свого статусу готовий контактувати їх із нами і навпаки. Мовляв, комар носа не підточить. Наполягає на тому, що люди покинуті без центру, керівництва, своїми силами борсаються у радянському багні, шукають фінансування та вихід на український уряд в екзилі. Оця його настирливість мене і зупиняє, хлопці. Насторожує… Хоча реальної причини я так і не знайшов.
Марко постукав пальцями по столу.
— Правильно насторожує…
— Читаю між рядків! — гмикнув й собі Остапенко. — Головна думка у всьому сказаному — існування якогось міфічного підпілля на теренах радянської України. Її нам — і ми вже про це говорили — не вперше старанно вкладають у голову. От скажіть мені, звідки там, в Україні, підпілля національного спротиву, та ще й, за словами цього Баюрного, таке потужне? Усі, хто мав хоч якусь патріотичну позицію й уміння налагоджувати підпільну роботу, ще у двадцятому Збруч убрід перейшли. От як ми зі Шведом, — невесело пожартував Євген. — Решту червоні комісари розстріляли. Навіть не знаю… Може, там і залишився хто, останній з могікан, може, і є якісь групки людей… Але навряд чи то має якусь потужність… Як гадаєш, Шведе?
— Слухайте, а чому б його не взяти в активну розробку? — проказав Марко. — Баюрного, маю на увазі. Усіх, хто приходить з того боку кордону, варто ретельно перевіряти. А надто людину, яка начебто працює під прикриттям у радянській місії. Ну, щирий. Ну, патріотично налаштований. Може, його спеціально так гарно натренували саме для того, аби ми тут йому повірили? Клоп у радянській місії не працював, а виявився клятим засланцем.
— І засранцем, — додав Остапенко.
— Це точно! — кивнув Марко. — Треба перевірити зв’язки цього Баюрного, визначити коло тих, з ким він зустрічається та хто приносить йому відомості з-за кордону… Зрештою, попросити допомоги в іноземних резидентур. Може, знайдеться хоч якась зачіпка. Румуни, гадаю, були б зацікавлені допомогти нам. Хто знає, може, тут, у Варшаві, його підстраховує ціла група радянських розвідників! Уявіть тільки! — продовжував Швед. — Ми налагоджуємо через нього контакти з так званим українським «підпіллям», відправляємо секретну кореспонденцію, інструкції, гроші… і все це опиняється на столі в ОДПУ! Явки, паролі, імена зв’язкових…
— Марко не дасть мені збрехати, — мовив і собі Євген Остапенко. — Ми отаке точнісінько чули від Клопа і заледве не нарвалися. А Сеймур попереджав Шведа ще ого-го коли…