Гра в паралельне читання

– Пойняв! – підморгнув «Карлсон» і знову пішов теревенити з провідницями-сусідками.

Мовчання було порушене.

– Смішний він, не зловредний. Артист по натурі, – сказала Марина, дивлячись услід любителю заручниць.

– Так, хороший мужик, я його знаю, не вперше разом їдемо, – підтвердив Антон.

– Часто їздите? А от я рідко. Я людина домашня. Дім, робота, діти.

– Доводиться останнім часом. З тих пір, як машину продав. Я в посольство їжджу. Оформлюю виїзд на ПМЖ. У мене теж діти. Два пацана. Три та дев’ять років.

– Ого! Які великі! Я б і не подумала. Молодий ви ще.

– Тридцять один уже, – сказав Антон і підпалив другу цигарку.

Смикнувся і зарипів міжвагоннями потяг. Провідник, підбігаючи до відкритих дверей вагона, вигукнув:

– Заручниця із супроводом! Прошу зайти до вагона! Потяг рушає!

Марина піднялася, Антон легко заскочив за нею з недокуреною цигаркою в руці. Провідник зачинив двері і рушив до свого купе.

– Може, вам ще кави? – спитав, озирнувшись на них.

– Чаю, – сказала несподівано для себе Марина.

– І мені, – затягнувшись, погодився Антон.

– Пиво, горілка, коньяк?

– Ча-ю! – недвозначно повторила Марина.

– Ясно-ясно! Не заважаю! – заметушився «Карлсон» і закрив за собою дверцята до вагона.

Знову тиша. Він курив. Вона дивилася за вікно, ніби можна було щось побачити в уже чорній ночі, і точно знала, що йти не треба. Відчувала: крутиться щось непросте всередині у цього цілком благополучного на вигляд чоловіка, батька вже чималої родини. Через від’їзд із батьківщини? Непросте рішення. Але ж не він перший. Щось тут інше. Було ясно: він хоче говорити. Але поки що не знає як. І говорити саме з нею, а не, наприклад, із Діною, і не просто для того, щоб убити дорожні години. Чому? Вона все ж таки старша. Може, хоче щось спитати? Чи просто виговоритися? Так часто трапляється в потягах, коли в дорозі ніч і частину дня… Цікаво, а в поїздах, які повзуть тиждень, теж таке буває? Там феномен безслідного зникнення вологої від сліз жилетки дещо розтягнений…

Марину не переобтяжували чужі одкровення, хоч траплялися нерідко. Вони додавали їй розуміння життя, були ґрунтом для довгих роздумів і власних висновків. Але давати поради жінка завжди побоювалася, навіть коли їх просили. Чи то не вважала, що має право, чи не хотіла бути винною.

Що в нього не так? Виглядає на п’ять із плюсом. Постава, м’язи, зачіска, вдягнений недешево і зі смаком, в купе на вішалці – пристойний діловий костюм, на столі – шкіряна барсетка, нової моделі мобільний. Мабуть, десь там є родина, діти… Усе вкладається в схему стабільності та достатку. Але щось, якась дрібничка, помічена Мариною, випадала з логічного портрету. Яка саме? На «кота», як називала шукачів інтимних пригод, не подібний. Схоже, у родині все добре, нічого не шукає. Що ж не так? Очі розумні, вдумливі, але сумні. А може, втомилася людина? У самої які очі після відрядження?