Дух животворить… Читаємо Сковороду

Цю думку тією чи іншою мірою поділяло чимало авторів, поміж ними, як відомо, Т. Шевченко, П. Куліш; пізніше М. Возняк назвав мову Сковороди «дивачною», «тяжко зрозумілою мішаниною московщини й церковщини з чужоземними реченнями й висловами й рідшим або частішим українським елементом»[94]. Д. Чижевський вважав, що твори Сковороди «навмисно уривчасто й темно написані»[95]. Полілінґвізм як характерну ознаку мови Сковороди відзначав Ю. Шевельов, при цьому основним її інґредієнтом був, на думку вченого, сформований «на українському субстраті» специфічно «слобожанський різновид нормативної російської мови»[96].

Слід, однак, враховувати, що ці й подібні характеристики стосуються переважно тієї частини спадщини Сковороди, яку можна означити як релігійно-філософську та моралістичну прозу, — трактатів, діалогів — і значно меншою мірою його поезії. Втім, доводиться визнати, що й у низці пісень — передовсім духовного або панегіричного змісту — в Сковороди домінують церковнослов’янські та латино-польські мовні конструкції, не є у них рідкістю полонізми, біблійні цитати й ремінісценції, іншомовні вирази, неоковирні неологізми типу «красногляднії ліси» або «тяжкосерд», не кажучи вже про потужну російськомовну стихію, точніше, за Шевельовим, її «слобожанський різновид». Усе це робить його стиль важким, утрудненим, сказати б, закрутистим.

Але є в Сковороди й такі поезії, де старокнижні та іншомовні форми мінімальні або зовсім відсутні, як, приміром, пісні 13-та («Гей, поля, поля зелені») й 18-та («Ой ти пташко-жовтобоко»). Крізь церковно-, старослов’янські, староукраїнські мовленнєві шари пробиваються паростки живої української мови, елементи тодішнього російського мовлення. Подібне, до речі, спостерігаємо в другій половині XVIII століття не тільки в Сковороди, а, скажімо, й у Івана Некрашевича, в таких жанрах, як інтермедія, жартівливі та сатиричні віршовані оповіді, великодні й різдвяні вірші мандрівних дяків.

Українська мова, за свідченнями сучасників, була й залишилася до кінця життя рідною для Сковороди. «Як писав він для своєї сторони, — зазначає М. Ковалинський, — то й вживав іноді малоросійські говірки й правопис, вживаний у малоросійській вимові; він завжди любив природну мову свою і рідко змушував себе спілкуватися іноземною мовою…» (II, 418). Вихованець Харківського колеґіуму Ф. П. Луб’яновський, який замолоду неодноразово зустрічав у Харкові «відомого мандрівця Сковороду», згадує, що той був «за говіркою справжній малоросіянин»[97].