Нескінченна історія
- Автор: Энде Михаэль Андреас Гельмут
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Старого лева
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Нескінченна історія». Краткое содержание книги:
- Ніхто з нас, - почув він булькання і клекіт Морли, - жодна істота в цісарстві Фантазія не може дати Дитинній
Царівні нового імені. Тому все це не має сенсу. Ні на що не сподівайся, малий. Усе це не має значення.
- Але хто може це зробити? - несамовито закричав Ат- рею. - Хто може дати Царівні ім’я, яке врятує її і всіх нас?
- Та не репетуй так! - знову промовила до нього Морла. - Дай нам спокій і йди собі геть. Ми теж не знаємо, хто може це зробити.
- Якщо ти цього не знаєш, - кричав Атрею, вже майже надриваючись, - то хто міг би це знати?
Морла ще раз відкрила очі.
- Якби ти не носив Сяйво, - просичала вона, - ми би проковтнули тебе - тільки задля того, щоби ти нарешті замовк. Лиху його ковінька!
- Хто? - не відступався Атрею. - Скажи, хто міг би це знати, і я нарешті замовкну і дам тобі спокій!
- Але ж однаково, хто, - відповіла вона. - Можливо, Уюляля в Південному Оракулі. Може, вона. Та нас це не обходитьі
- А як мені туди дійти?
- Туди взагалі неможливо дійти, малий. Лиху його ковінька! Навіть за десять тисяч днів. Твоє життя занадто коротке. Ти вмреш, перш ніж зможеш туди дійти. Тому що це надзвичайно далеко. Далеко на півдні. Ой як далеко, а тому все це не має значення. Тому твоє питання не має сенсу. Ми ж тобі відразу про це сказали, чи не так, стара? А тому облиш усе це! Дай собі спокій, мялтгй. А передусім - дай спокій нам!
Мовивши це, черепаха остаточно заплющила свої підсліпуваті очі та втягнула голову у велетенську заглибину в Кістяній Горі. Атрею зрозумів, що більше вона йому нічого не скаже.
У цей же час істота, ціла як згусток темної тіні, яка зродилася зі щільного мороку нічної віддаленої пустизни, взяла Атреїв слід і рушила в бік Боліт Смутку. Нічому і нікому в Фантазії вже не вдасться збити її з цього сліду.
Бастіян підпер рукою голову і задумливо дивився поперед себе.
— Дивно, — сказав він уголос, — що ніхто у Фантазії не може дати Дитинній Царівні нове ім’я.
Якби йшлося лише про те, аби вигадати Царівні нове ім'я. Бастіян легко міг би допомогти. Адже він був мастак вигадувати. Та, на жаль, хлопець був далеко не у Фантазії, де його здібності могли б придатися і навіть, можливо, принесли б йому визнання і прихильність. З іншого ж боку, в душі він вельми радів, що перебуває не там, а тут, бо в таку місцинку, як оті Болота Смутку, він не наважився би піти нізащо в світі. А там ж іще та моторошна тіниста істота, що переслідує Атрею, а той навіть і не здогадується! Ба- стіянові страшенно хотілося перестерегти Атрею, та це було неможливо. Тож йому не залишалося нічого іншого, окрім як сподіватися. І читати далі.
IV.
ЙҐРАМУЛЬ-БЕЗЛІЧ
Спрага і голод мучили Атрею. Уже два дні минули відтоді, як він залишив позаду Болота Смутку - і відтоді блукав кам’янистою пустелею, де не було нічого живого. Та дещиця їжі, яка ще лишалася від його мисливського провіанту, канула в чорні тванисті води разом із Артаксом. І марно Атрею колупав землю і порпався поміж камінням, намацуючи руками хоч якийсь корінець: тут не ріс навіть мох, не було навіть лишайників.
Попервах Атрею радів, що тепер принаймні має твердий ґрунт під ногами, однак поступово йому довелося визнати, що становище радше погіршилося. Він заблукав. Тепер йому вже не вдавалося визначити сторони світу, тож
Атрею не знав, куди, в який бік рухається. Імлисті сутінки були однаковісінькими всюди, куди не глянь, вони не давали йому розпізнати на небі ані найменшого натяку на зорі. Між шпичастими скелями, котрі зусібіч громадилися довкола нього, віяв холодний вітер.
Атрею видряпувався на гірські хребти, піднімався на вершечки скель, видирався ваверх, а тоді знову спускався вниз, та перед його зором відкривалися тільки все дальші і дальші гори, за якими тяглися все нові і нові гірські хребти, і так аж до обрію, на всі боки, куди тільки сягало око. Він йшов і йшов, та краєвид ніяк не змінювався. І ніде не було нічого живого: ні жучка, ні мурашечки, ані навіть грифів, які зазвичай терпляче переслідують блукальців, аж доки ті не сконають, - ніде нічогісінько.
Сумнівів не лишалося: край, де він оце заблукав, - Мертві Гори. Небагато кому довелося їх побачити, і вже таки дійсно майже ніхто не повертався звідси живим. Та в старовинних піснях Атреювого народу була згадка про ці гори. Він пригадав собі строфу однієї такої прадавньої пісні:
Для мисливця краща доля
В болотах густих пропасти.
Бо у Мертвих Гір країні
Є ота страшна безодня,
Йґрамуль там живе, ця безліч,