Нескінченна історія

Бастіян підпер рукою голову і задумливо дивився поперед себе.

— Дивно, — сказав він уголос, — що ніхто у Фантазії не може дати Дитинній Царівні нове ім’я.

Якби йшлося лише про те, аби вигадати Царівні нове ім'я. Бастіян легко міг би допомогти. Адже він був мастак вигадувати. Та, на жаль, хлопець був далеко не у Фантазії, де його здібності могли б придатися і навіть, можливо, принесли б йому визнання і прихильність. З іншого ж боку, в душі він вельми радів, що пере­буває не там, а тут, бо в таку місцинку, як оті Болота Смутку, він не наважився би піти нізащо в світі. А там ж іще та моторошна тінис­та істота, що переслідує Атрею, а той навіть і не здогадується! Ба- стіянові страшенно хотілося перестерегти Атрею, та це було не­можливо. Тож йому не залишалося нічого іншого, окрім як споді­ватися. І читати далі.

IV.

ЙҐРАМУЛЬ-БЕЗЛІЧ

Спрага і голод мучили Атрею. Уже два дні минули відтоді, як він залишив позаду Болота Смутку - і відтоді блукав кам’янистою пустелею, де не було нічого живого. Та дещиця їжі, яка ще лишалася від його мисливського прові­анту, канула в чорні тванисті води разом із Артаксом. І ма­рно Атрею колупав землю і порпався поміж камінням, на­мацуючи руками хоч якийсь корінець: тут не ріс навіть мох, не було навіть лишайників.

Попервах Атрею радів, що тепер принаймні має твер­дий ґрунт під ногами, однак поступово йому довелося ви­знати, що становище радше погіршилося. Він заблукав. Те­пер йому вже не вдавалося визначити сторони світу, тож

Атрею не знав, куди, в який бік рухається. Імлисті сутінки були однаковісінькими всюди, куди не глянь, вони не дава­ли йому розпізнати на небі ані найменшого натяку на зорі. Між шпичастими скелями, котрі зусібіч громадилися до­вкола нього, віяв холодний вітер.

Атрею видряпувався на гірські хребти, піднімався на вершечки скель, видирався ваверх, а тоді знову спускався вниз, та перед його зором відкривалися тільки все дальші і дальші гори, за якими тяглися все нові і нові гірські хреб­ти, і так аж до обрію, на всі боки, куди тільки сягало око. Він йшов і йшов, та краєвид ніяк не змінювався. І ніде не було нічого живого: ні жучка, ні мурашечки, ані навіть грифів, які зазвичай терпляче переслідують блукальців, аж доки ті не сконають, - ніде нічогісінько.

Сумнівів не лишалося: край, де він оце заблукав, - Мертві Гори. Небагато кому довелося їх побачити, і вже та­ки дійсно майже ніхто не повертався звідси живим. Та в старовинних піснях Атреювого народу була згадка про ці гори. Він пригадав собі строфу однієї такої прадавньої піс­ні:

Для мисливця краща доля