Таємниця одного дiаманта

Тонесеньким голоском засмiялася Кадарiя на зауваження Абу Амара i задзвенiла струнами. Загуркотiла бубоном блудниця, заклацала кастаньєтами друга. Старий i молодий купцi плескали в долонi…

Гармидер настав неймовiрний! Всi просто оскаженiли, споглядаючи стражника i блудницю.

Алi не витримав i пiдвiв голову, щоб подивитись на шпарку пiд стелю. Вiн просто вже не мiг побороти заборону – його цiлий вечiр тягло подивитися на ту щiлину, таємницю якої вiн перший узнав. В щiлинi блищали чиїсь чотири ока.

Алi зразу ж нахилився до глечикiв з водою, щоб нiхто не перехопив його погляду. Та було пiзно – Абу Амар вже кликав його до себе i зашепотiв хлопцевi на вухо:

– Важиш головою! На перший раз – вибачаю, вдруге повториш – годуватимеш крабiв у каналi! – I голоснiше, щоб усi чули: – Вiдчини дверi в сусiдню кiмнату, вони зразу за килимом! Запали в кiмнатi свiтильник, постав воду!

В напiвтемрявi Алi нечутно вiдхилив край килима, зразу за ним намацав дверi, i вони без звуку вiдвернулись усередину невеличкої кiмнатки. Крiзь високе вiконце пробивався промiнь мiсяця i клав дивний вiзерунок на долiвку. Хлопець, полишивши мiдного глека i тазик, поспiшив до хазяїна.

– Там видно й без свiтильника – мiсяць через вiконечко падає.

– Я бачу, ти стомився й тому верзеш дурницi, – зашепотiв йому мосулець.

А всi навколо дiйшли до сказу, спiвали дурними голосами похабну базарну пiсеньку.

– Вiзьми халви та родзинок i поспи.

– Де?

– В кiмнатi Айшi. Скажи їй, що я наказав.

Алi в темрявi загрiб зi скатертини в шапку добрi куски халви та жменi родзинок. Ще йому межи пальцi попали фiсташки, фiнiки, медовi колобки, сушенi смокви, але з цього вiн не прихопив нiчого. Джафаровi фiнiки вкарбувалися йому назавжди.

Коли вiн штовхнув дверi, то вдарив по лобi господиню Айшу – вона пiдглядала в дiрочку вiд сучка, але раптової появи хлопця не помiтила i не встигла вiдхилитись.

Вона не втрималась i гепнулася на сiдницi, ледь не загуркотiвши по сходах.

– Це ти, дурнику? Ледь не вбив мене, бiдолашну… Я твоєму хазяїну несу вино, а ти…

Вона не вигадала що далi сказати i сидiла так на краю сходiв.

Алi стояв i дивився на її заголенi ноги, а ступити не мiг – вона йому перегородила шлях.

– Куди ти йдеш? – зрештою здогадалася спитати.

– Хазяїн наказав менi перепочити в твоєму помешканнi, хазяйко.

– Ну добре, iди спи, тiльки не базiкай там багато…

– Добре! – погодився Алi, хоча так i не второпав, чому «не базiкати». I де не базiкати – «там» унизу, в помешканнi Айшi, чи «там» нагорi, з хазяїном своїм? Га?!

Вiн пiшов униз, i коли вже завертав, то пiдняв голову – господиня Айша, зiгнувшись, заглядала в дiрочку.