Таємниця одного дiаманта

Корзину з наїдками заперла в комiрчину i вискочила зустрiчати повiй.

Алi не побачив, як вона їх привела i через якi дверi, бо вiн добiг нагору до Абу Амара.

Дверi були вже вiдчиненi, а сам Абу Амар сидiв пiд стiною, вбраний у тонкий перський каптан, бiлу льняну сорочку, перепоясаний дорогоцiнним срiблотканим поясом.

Мосулець сидiв непорушно, стулив повiки i перебирав чорнi зернини пацьорок.

Алi, не чекаючи наказiв, заходився прибирати постiль, пiдмiтати пiдлогу, протирати пил з рiзьблених тахтiв.

Потiм вiн попiдмiтав сходи.

Внизу почулися верескливi дiвочi голоси.

Айша покликала малого вниз, i вiн при свiтлi тьмяної лампи побачив трьох дiвчат – розмальованих наче глечики. Вони щось шепотiли одна однiй, хихотiли, кривлялися, наче мавпи в клiтцi, i з неприязню поглядали на спiвачку та музику.

Айша сказала однiй повiї, перевдягненiй на хлопчика, так званiй гуламiйят 2»:

– Понесiть нагору з хлопцем корзину. Але та вiдкопилила червонi пухлi вуста, як двi вишнi, з тонким чорним пушком на верхнiй губi:

– Я не служниця-наймичка, щоб тягати корзини.

Довелось Айшi з Алi перти нагору корзину з пригощанням.

Запалив вогонь Алi у чотирьох свiтильниках, розстелив скатертину, розклав на нiй всякi ласощi.

Мосулець пiдвiв очi на хлопця – i малий Алi злякався: погляд був у нього зовсiм чорний i холодний, а лице таке, як у рiзника, коли зготувався вдарити вола ножем. Мосулець пiдвiв непомiтним рухом лiвицю i приклав пальця до своїх стиснених вуст. I Алi добре його зрозумiв: «Мовчи i не подавай виду, що б не сталося!» I малий теж мовчки i швидко опустив повiки: «Розумiю i пiдкоряюсь».