Таємниця одного дiаманта
- Автор: Логвин Юрий
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 5-333-00239-8
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Таємниця одного дiаманта». Краткое содержание книги:
Пiсля кавуна Алi подав їм бургуль – пшеничну густу кашу на тацi, поливши її топленим коров'ячим маслом.
Смажених окунiв, витриманих перед готуванням у солонiм соусi, гостi просто захвалили, обсмоктали кожну кiсточку. I Алi зрадiв i подякував подумки Аллаховi, що вiн зразу по базарюванню здогадався засмажити собi й дiвчинi по окунцевi.
Алi задивився на цих трьох сивих довгобородих мужiв. Рухи розмiренi, спини рiвнi, обличчя приязнi.
Повага один до одного велика.
А самоповага ще бiльша.
Говорили кожний по черзi. I нiхто нiкого не перебивав! Усi вихваляли господаря, один одного, а потiм спiвака.
До того дня малий мандрiвник i не чув нiколи за один раз стiльки хвалебних слiв i вiншувань.
Словами старi вправлялися не гiрше, нiж багдадськi циркачi жонглювали яблуками.
А на їхнiх тацях пiсля кожного блюда не лишалось нi крихточки, нi зернини, нi краплi олiї, нi краплi соусу.
Джарiя весь час була напохватi за дверима i, звичайно ж, пiдглядала та пiдслуховувала. Коди Алi винiс посуд для миття, вона спитала, вирячивши в сутiнках свої вирлатi, здоровеннi очиська:
– Слухай, Алi I А що вони таке говорять, один до одного? Мова наче ваша, а що за слова – я не знаю…
– Вченi люди! Шейхи, одним словом. Книжники й мудрецi!
– От цiкаво! –Джарiя приклацнула язиком. – Скiльки живу, а таких цiкавих людей не чула й не бачила, як гостi твого Амара. Така спiвачка вчора була! У мене сукня змокла вiд слiз, коли я слухала її пiснi! А цей, з аль-утом, теж спiватиме?.. Га?
– Хiба я можу спитати? Я слуга!
На закуску-мазза всi приявнi брали iндiйськi маслини, потiм лущене горiхове зерня, сушене насiння кавунiв. I тут Абу Амар завiв розмову про те, що йому сняться щоночi двi красунi. У них чарiвнi очi, як у перi2, величини небувалої, осяйностi слiпучої, доброти i любовi незрiвнянної. Що серце його розривається, бо кохання його до обох красунь однакове i прагнення побачити їх втiлення пiд сонцем серед людей висушує його душу. Його потаємне кохання таке, що вiн ось-ось збожеволiє! Бо де ж це чувано, щоб вiн запросив до себе трьох повiй, молодих i красивих, чудову спiвачку на додаток до всього i незрiвнянну музику-лютнистку, але не було в нього нiякого бажання з жодною iз них злягтись. Бо його таємне кохання не дозволяє йому зрадити своїм сновидим красуням!
– Що зi мною дiється?! О шейхи, пояснiть менi! – заволав Абу Амар iз сльозами на очах i тремтiнням у голосi.
Перший сивий муж погладив свою пухнасту бороду i прорiк:
– Це вiддзеркалення потреби твоєї шляхетної душi.
Другий теж погладив свою розкiшну бороду, пiдняв палець i виголосив:
– Отверзаючий Браму3 явив тобi лик краси. А краса є часткою вищої правди. А правда є часткою Всевишнього.
Третiй мовчав довше, нiж першi два, але й вiн погладив бороду i мовив:
– Свiт – це дзеркало Аллаха. I. в дзеркалi свiту Аллах бачить своє вiддзеркалення. А свiт бачить у Всевишньому своє вiддзеркалення. I таким чином до безкiнця, до безкраю! I твоїх нiчних красунь Отверзаючий Браму явив тобi, як вiддзеркалення вищої правди у виглядi неземної краси!..
Абу Амар восславив Аллаха за те, що вiн напоумив його, простого i неосвiченого, вiдкрити свою пекучу таємницю найславетнiшим шейхам Iраку!
Всi восславили Аллаха i по одному пiшли змивати руки до сусiдньої кiмнати.
– Алi! – покликав Абу Амар. – Ще два свiтильники в маленьку кiмнату. Пiдготуй все для винопиття. Та не заходь, поки не покличу!
Хлопчина сполiскував чашi, обтирав глеки з вином i соками та розкладав на тарелях їстiвну землю з Хорасану, фiсташки, шпичаки цукрової тростини, вимоченi в трояндовiй водi, помаранчi-наранджi та айву з Балху.
– Слухай, Алi! Дай менi покуштувати хорасанської землi! Кажуть, вона така, така смачна! – просто лице в лице пiдступала Джарiя.
– Не така смачна, як дорога, – буркнув Алi i вiдтрутив негритяночку.
Вона таки вiдщипнула крихiтку i запхала за товстеннi варги, а очима крутила, аж бiлки блискали i смiялись.
– А я все геть чула! Тiльки про яке люстерко вони говорили?.. Нiчого не зрозумiєш у цих вчених шейхiв!.. Слухай, а те, що твiй Абу Амар розповiв про цих двох красунь, то це точнiсiнько вiн про його наймолодшу жiнку… Я їх бачила рiк тому. У жiнки чорнi очi, а в доньки карi. I отакеннi, завбiльшки як у наших чорних антилоп. А самi бiлi-бiлi! I все тiло нiби з йєменського цукру злiплене! На тiлi в них жодної волосинки – нi пiд пахвами, нi на лонi, нi на ногах, нi на руках. Аж блищить!.. Ти уяви собi, Рустем їх просто голодом морить – от скупий! А ревнивий! До їхнього свята навруз-байраму 3 готувались, i вiн наказав своїм євнухам лазню витопити для свого жiноцтва. Але не дозволив навiть євнухам у лазнi їм прислужувати. Лише менi дозволив з ними бути, щоб прислужувала. Вiн за чотири фалси винайняв мене в Айшi. I їй не дозволив iз своїми бабами пiти в лазню. Бо вона ще, мовляв, з кимось зведе його самиць. Менi ж дозволив дивитися на свiй курятник. Всiх роздивилась! Всiх геть запам'ятала! Тiльки я зовсiм дурна – все про кожну розповiла Айшi. А вона знаєш як менi за це подякувала?! Цiлий рiк, нi, вже бiльше року, не випускала мене з дому, навiть смiття в канал висипати!.. У старшої Рустемової жiнки, матерi тiєї кароокої красунi, у неї очi недобрi, урочливi – геть блакитнi! I волосся таке бiле, як нiби сиве. Ти знаєш, а вони всi завжди голоднi! У мене були у вузлику фiнiки-падалки, битi. Вони менi за тi фiнiки дали довгу стрiчку червону й тонесеньку хустку. Не нову, але тiльки в одному мiсцi латану… Ця гiєна все собi забрала… Слухай, а про що там говорять? Пiду послухаю…