Гра в паралельне читання
- Автор: Иванцова Людмила Петровна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-5308-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гра в паралельне читання». Краткое содержание книги:
Колеса вже не стукотять. Пахне кавою.
– Мадамочко! Вам каву в ліжко чи в чашечку, як вашим сусідам?
– У чашечку, а потім у ліжко, будьте ласкаві! Не дасте й поспати, турботливий ви наш!
– Така наша служба! А спати при заході сонця – голова болітиме!
– А раптом у мене грошей не вистачить заплатити за ваш сервіс і я тихо втечу?
– Од нас не втікають! У нас у кажному купе по сек’юрітє сидить! – сказав він і підморгнув сусідові знизу.
– У вас грошей не вистачить мене оплачувати! – відповів той стримано, але дружелюбно. – Дай жінці кави, що ти голову морочиш, холоне ж!
– У гарячих провідників холодної кави не буває! Я ж її в руках тримаю! Та нате вже, що ж я, садист якийсь?! – театрально ображається «Карлсон».
– Дякую, дорогенький, не ображайтесь! Ми вас уже любимо! Куди ж ми без вас до завтра? – миролюбно сказала Марина і ковтнула розчинної залізничної кави.
Провідник вдав, що ще не цілком утішений сказаним, і ретирувався.
– Хочете бутерброд? – раптом спитав знизу хлопець. – Що ви саму каву?..
– Перепрошую, як вас називати? – спитала Марина замість відповіді, звертаючись згори до обох. – А то якось незручно, нам же ще їхати та їхати. Мене звати Мариною.
– Я – Антон. Спускайтеся, перекусимо, – не збився з теми сусіда.
– А я – Діна, – відрекомендувалася дівчина, відкладаючи вбік чималу книжку.
На обкладинці майнула назва – «Дитячі інфекції». Зрозуміло, лікар. Схожа. Сувора така. Тому що молода. Хоче видаватися старшою та соліднішою. Смішні вони, молоді.
Марина подала Антонові свою чашку, уперлася обома руками у верхні полиці та спустилася вниз.
– Дуже незручно, але я так бігла на потяг, що не було жодної хвилинки заскочити по продукти в дорогу. Маю лише півпачки печива, – винувато сказала вона.
– А я на ніч узагалі не їм, тренер із фітнесу надто категоричний! – сказала Діна і стала пити саму каву.
Антон мовчки розрізав свій чималий бутерброд із ковбасою на три частини і рішуче розклав усім на серветки по шматку. Більше ніхто не заперечував.
– Помідор, вибачайте, один. Але великий, – Антон вправно розділив його ножем на три рівні частини по 120 градусів, чим трохи здивував Марину. У неї теж це виходило автоматично легко і просто, бо звикла все ділити на трьох – на себе і на дітей. Так уже повелося. Раніше малим діставалися кращі шматочки, але потім, коли вони стали підростати і помітили це, вдалися до протесту: все порівну! Довелося здатися – двоє проти одного. Так і звикла.
Поки їли і перекидалися прозаїчними репліками, потяг знову рушив. Кольорове кіно, яке миготіло за вікном, повільно перетворилося на чорно-сіре з нечастими цятками вогнів. Діна знову вляглася і, сказавши, що їде складати доленосний іспит, взялася за книжку. Весь її вигляд закликав усіх навколо створити оптимальні умови для успішного навчання.
Марина подумала, що «лікар», мабуть, єдина дитина в літніх батьків, яка звикла робити погоду вдома. Буває. А може, уся ця поза від невідповідності віку та тендітної статури тому іміджеві, з яким майбутня лікарка хоче злитися? Та Бог із нею! Хай читає.
Після кави, попри пізній час, Марині спати більше не хотілося. Сиділи тихо, як і належить у бібліотеці. Вона – ближче до дверей купе, думаючи про своє і дивлячись у «завагоння» крізь простір між білими фіранками. Антон – біля вікна, читаючи якийсь журнал із тих, які не купив би ніколи, аби не перспектива вимушеного байдикування в потязі.
Денна спека змінилася прохолодою. Нічний біг охолоджував потяг.
Знову станція. Провідник із кимось весело сперечається на своєму суржику. Зміст розмови можна приблизно вгадати за мелодикою реплік. Цікаво, коли він усе ж таки виставить рахунок? Дивний якийсь, смішний, але видно, що добрий і не озлоблений на життя взагалі та на своє колісне зокрема.
– Треба продихатися. Наступна станція години за три, не раніше, – тихо, щоб не сполохати «Дитячі інфекції», сказав Антон чи то Марині, чи просто розмірковуючи вголос.
– Точно, від цих купе і до клаустрофобії недалеко, – тихо відповіла вона.