Нескінченна історія

Атрею не знав, що й казати. Погляд темних і глибоких, як вир, безтямних очей Прадавньої Морли паралізував його здатність мислити. За якийсь час він почув, як вона знову заговорила:

- Ти ще зовсім молодий, малий. А ми вже дуже старі. Якби ти був таким старим, як ми, ти б знав, що немає нічо­го, крім смутку. Послухай-но, малий. Чому б нам оце не вмерти - тобі, мені, Дитинній Царівні і всім-всім-всім? Адже однаково все на світі - позірне, це лише гра в ніщо, тільки мана. Усе однаково, все байдуже. Дай нам спокій, малий. Іди собі геть.

Атрею зібрав усю свою волю, щоби не піддатися заціпе­нінню, яке охоплювало його, коли він відчував на собі її погляд.

- Але якщо ти знаєш аж так багато, то, мабуть, знаєш і те, що за хвороба у Дитинної Царівни та чи є від неї ліки? - сказав він.

- Ми знаємо, знаємо, чи не так, стара? Ми все знаємо, - прохрипіла Морла, - але нам однаково, чи видужає Царів­на, чи ні. То навіщо нам казати?

- Якщо тобі дійсно однаково, - наполягав Атрею, - то могла б і сказати.

- Ми могли б і сказати йому, стара, чи не так? - булькнула Морла. - Але нам не хочеться.

- Ну тоді, - закричав Атрею, - тоді тобі не все одно! То­ді ти й сама не віриш у те, що кажеш!

Запала тривала мовчанка, а тоді почувся гучний урив­частий клекіт і сопіння. Мабуть, це було щось на кшталт сміху, - за умови, що Прадавня Морла взагалі ще хоч трохи пам’ятала, що це таке - сміятися.

У кожному разі, вона сказала:

- А ти хитрий, малий. Ти диви! Послухай-но, малий, ти дуже хитрий! Ми вже давно так не тішилися, правда, стара? Дійсно: раз нам однаково, то могли б і сказати. Тому що нам однаково. Сказати йому, стара?

Знову надовго запала тиша.

Атрею напружено чекав на відповідь Морли, однак мо­вчав.

Він не наважувався перебивати запитаннями її непово­роткі, оповиті смутком думи.

Нарешті Морла заговорила:

- Ти живеш дуже недовго, малий. А от ми живемо дов­го. Вже аж занадто довго. Але всі ми живемо в часі. Ти - дуже недовго. Ми - довго. А Дитинна Царівна була ще до того, як з’явилася я. Проте вона не стара. Вона вічно юна. Послухай-но, малий, лиху його ковінька! Її тривання вимі­рюється не часом, а іменем. Вона потребує нового імені - завжди, знову і знову, щоразу нового імені. Чи тобі відоме її ім’я, га, малий?

- Ні, - зізнався Атрею. - Я ніколи його не чув. Дитин­ну Царівну всі звуть Дитинною Царівною.

- Ну, ти і не міг чути її імені, - вдоволено мовила Мор­ла. - Навіть ми не змогли би його пригадати. Проте Дитин­на Царівна вже мала безліч імен. Але всі її імена забуті. Все йде, все минає. Лиху його ковінька! Та Царівна не може жити без імені. Усе, що їй зараз потрібне, - це тільки нове ім’я; нове ім’я Дитинної Царівни. І тоді вона відразу оду­жає. Але насправді, чи одужає вона, чи ні, це нічого не змі­нить.

Морла заплющила свої очі-чорториї і почала повільно втягувати голову в панцир.

- Зачекай! - крикнув Атрею. - Звідки береться це нове ім’я? Хто може дати їй це ім’я? Де я його знайду?