Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
В цілому це непогано; і «вільний вірш» — такий, що не гріх ходити до нього по науку багатьом нашим верлібристам, — але ж як розхолоджує це повчаюче «законоучительське»: «В поті лиця здобувається хліб!»… Та сама сухість і в вірші «Майбутнє». Деякі строфи прекрасні («Чи ж не для тебе родяться співці»; «І малярі малюють без кінця»), зате інші черстві, безбарвні, позбавлені найменшої почуттєвої сили. Вряди-годи проступає в віршах Загулових навіть певна безпорадність, безпомічність, безсиле топтання на місці. В «Жовтневому вихрі» читаємо:
Чи не забагато повторень?.. Трапляються і просто погані рядки, яких не звик бачити у Загула і які з’ясовуєш тільки насильством над собою, видавлюванням слів. Що значить, напр.:
Поет, очевидячки, може талановито і впевняюче відбити тільки те, що органічно «виросло в ньому», — а справжній характер Загулового хисту рідніший і ближчий до його «споглядальних» поезій 1919—1920 рр., аніж до надуманого «динамізму» його останніх спроб.
1925
[Виступ на диспуті «Шляхи розвитку сучасної літератури»]{134}
Дозвольте мені на початку, — щоб з’ясувати, на якій позиції в цій нашій суперечці «Європа чи Просвіта» стою я, — розпочати з вступного слова т. Меженка.
Не можу сказати, щоб це вступне слово задовольнило мене виразністю своїх контурів. Воно трохи нагадало мені ті знамениті різдвяні ляльки, що вішають по ялинках: половина фізіономії плаче, а половина сміється. Початок його — мені здавалося — прозвучав «за упокой», наприкінці враз стали пробиватися окремі нотки «во здравіє».
На мій погляд, одправна точка промови взята невірно. Є певне непорозуміння в тому, як т. Меженко формулює головні тези статті Хвильового: «Т. Хвильовий ллє воду на млина тим, хто без огляду й застереження приймає Європу»… Таким чином складається враження, ніби стаття Хвильового — то є якийсь пролог до позверхового сприйняття Європи, до лакованих черевичків Валеріяна Поліщука… і далі: Хвильовий (сам!) «рішуче і без застережень спиняється на Європі».
Я думаю, що для всіх, хто прийшов у цю залу не ради спорту, не тільки
а і вияснити для себе різниці наших літературних позицій, — для всіх тих ясно, що в статті Хвильового нема нічого, що їй закидає тов. Меженно. Стаття ця спиняється, власне, на першім понятті дилеми: «Просвіта чи Європа» — на «Просвіті», на нашій літературній убогості, на непоборному міщанстві, яким починає пройматись так звана пролетарська література. В якому ж розумінні треба брати Європу (другий член цього протиставлення), те знаряддя, що їм треба побороти тенденцію, виявлену частиною нашої пролетарської літератури, — цього в статті Хвильового не з’ясовано зовсім. Думаю, він ще має висвітлити позитивний бік своєї позиції в другій, заповіданій статті. Але навіть коли ми приглянемося до першої статті, опублікованої, ми ніде не побачимо, щоб під Європою він розумів бульварний роман і видавництво на зразок Френкелевого. Загальний тон статті дозволяє твердити, що цю Європу він менш за все має на оці, коли говорить про Європу, як про лік на наші літературні рани. Гадаю, з усього контексту видко, що Європа в статті Хвильового — то є символ міцної культурної традиції, суворої життьової конкуренції, суворого мистецького добору. Це звучить у статті так виразно, що всю її можна собі усвідомити тільки як заклик зрівнятися з культурою, що панує там — в її найвищих технічних здобутках. Європа у Хвильового фігурує як трамплін, що поможе нам стати на вищім ступені культурної творчості, як засіб підвищити «нашу власну кваліфікацію». А раз мова мовиться про засіб самопровірки, про учебний матеріал, то нема чого закидати Хвильовому, чи то боронити його, як проповідника міщанської Європи… Європу повинно брати як школу, що підійме на вершини нашу мистецьку техніку, утворить з нашої творчості могутній культурою слова потік, що на поверхні примусить держатися тріски і сміття графоманії. Так, думаю я, і треба розуміти цей заклик і гасло. В нім звучить для нас пересторога — на смітник не йти і в помийній ямі не валятися. І даремно т. Коваленко закидає нам «плач на ріках Вавилонських». Скоріше вже його промова (чи то співдоклад) прозвучав, як своєрідна панахида на звалищах гнилої (що дуже й дуже давно гниє і все зогнити до краю не може), до смерті вже приговореної європейської культури…