Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
У виданні вперше зібрано більшу частину праць із літературознавства та історії нашого письменства, що вийшли з-під пера Миколи Зерова (1890—1937) — видатного українського вченого, поета і перекладача, чий творчий доробок, за словами Євгена Сверстюка, залишається монолітним і дорогоцінним уламком храму української культури.
Обирайте Ради,
Виходжайте з хати.
Гей, ради Ради,
Ради, поради…
Мене вона не тішить, і ніскільки не міняє загального враження від книги: газетна проза.
Я знаю, що Терещенко з приводу поезій Сосюри висказався колись проти непотрібної ніби в «трудовий радянський день» «ліричної зливи». Припускаю, що побоювання прислужитися зливі й потопу і примусило його пересушити свою власну книжку. Але з свого боку, обстоюючи інтереси читача, я би сказав, що вірші Терещенкові більше користі принесли б «трудовому дню», оздобили його і полегшили, коли б поруч з газетними фейлетонами серед них траплялися переклади… хоча б з нових французьких поетів Мартіне і Жува, Ромена і Ґільбо, Шенев’єра і Дюамеля; коли б автор «Чорнозему» акліматизував у нас цих поетів, йому відомих і близьких настроями, продовживши роботу, якої початок поклав своїм непоганим перекладом вибраного Вергарна.
1925
Євг. Маланюк. Стилет і стилос{136}
Вірші 1923–1924. В-во «Київ». Подебради (Чехія), 1925. Стор. 47
Євг. Маланюк — безперечно, найталановитіший з молодих поетів української еміґрації. Виступив він уперше, коли не помиляємось (а при відсутності тривалих зв’язків з закордонням це дуже легко), на сторінках «Веселки», невеличкого журналу, що видавався р. 1923 у Каліші, і якого співробітники комплектувалися здебільшого чи не з інтернованих по таборах старшин УНР-івської армії. Потім ім’я його з’явилось, поруч двох інших, в альманахові «Озимина» (Каліш, 1923)… Виступав Маланюк і як критик, то проповідуючи раннього Тичину з доби «Сонячних кларнетів», то вихваляючи невдатного таборового наслідувача Тичини — Михайла Осику.
Нема поезії більш протилежної ідеологічно нашим настроям і темам, як поезія Маланюка. Почати хоч би з її «класового обличчя». Маланюкові безмірно дорогі його родові, козацько-чумацькі традиції. В поезії з епіграфом із Вергарна je suis un fils de cette race («Я син цього племені») він пише:
Внук кремезнóго чумака,
Січовика блідий праправнук, —
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну.
І крізь папери, крізь перо,
Крізь лак культури, богоданно
Рокоче запорозька кров
Міцних поплічників Богдана
(стор. 42).
Поет відчуває в собі кров тих, «чия упевнена рука зміцняла сивого Мазепу», і тих, що в урагані майбутніх подій скинуть ярмо Москви і «московський лапоть» не пустять на «паркети українських саль». Розуміється, наша радянська дійсність має в Маланюкові великого ворога. В ній йому бачаться образи, підказані російською поезією і почасти інвективами Куліша. «Жовте сонце Азії» і «жорстокі кроки орд», «непроглядні хащі» і дикі «печеніги». В азіатський ренесанс Маланюк не вірить, і тому для нього ці «жорстокі кроки» не початок нового дня, нової славної доби, а національна катастрофа, Калка: староруське військо розбито, і на грудях князів бенкетує татарва:
Не вбито нас. О стокрот — ні!
Чом не прийняли смерть в борні?
На груди нам кладуть помости,
І на помості — ханські гості
(стор. 28).
