Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Яким щасливим обставинам зобов’язаний Черемшина своєю гімназіальною й університетською наукою, ми знаємо від нього самого. «Мій батько, — пише він, — полюбили були дуже красне письменство, познайомившися в молодих літах в Путилові з письменником Юрієм Федьковичем, і для того дбали про те, щоби в хаті була бібліотека і щоб я мав що читати вже змалку», — очевидно, з тайною метою вивести сина в письменники, батько віддав свого Іванчика (справжнє наймення Черемшини — Іван Юрійович Семанюк) до школи і продавав на його «удержання» «по моргові землі». Гімназію майбутній письменник скінчив у Коломиї, а університет — у Відні.
Оповідання «Бо як дим підоймає ся…», очевидячки, доволі точно відтворює ті обставини, що в них відбувався вступ Черемшини до коломийської гімназії. Недурно сам автор називає це оповідання «особистим спомином».
Шість господарів з різних сіл, зустрівшися в Кутіх, змовляються везти своїх синів до Коломиї. Щоб не наражатися на опозицію вдома, вони рішають виїхать з дому нібито до лісу, звести докупи всіх своїх дітей, щоб їм у гурті не такі непривітні були шкільні мури, — і виводити їх у люди.
«Ще заки село пробудилося, дєдя заставили Іванчика поцілувати неню в руку та й на віз у сіно сідати.
— Таки везеш його ситити[98], — ломили собі руки неня.
Дєдя містили на возі зелену скриньку та й квапилися гей перед тучею.
Неня відкликали Іванчика до комори і шепотіли, що в гарчику на дні у молоці є три срібні леви. А відтак перешінкали Іванчика, а відтак переперезали, а відтак червоне яблучко в писану торбину поклали, а відтак плакали.
А як гуси заґеґали, овечки заблеяли, корови замукали, то Іванчик вже сидів у білій корушинці і минав хату».
Далі майстерно описано ранішні враження маленького Іванчика: непереможна дрімота, що хилить непривичного до раннього вставання хлопчика, уривки батькових фраз, що вплітаються в сни, нарешті, перші напади туги за домом, за братом і сестрою:
«— Дєдю, вертаймося ’д хаті та й беріт ще Сюту і Єлену у школи!
Дєдя посміхнулися, та й сперли коні: «Тепер злази, небоже, з воза та бігай ід своїм камраттям, бо це вже Пістинський ліс над нами».
Лиш дєдя то сказали, а з ліса: гоп-гоп!
А дєдя собі: гоп-гоп!
А ліс собі: гоп-гоп!
Та й з’їхалися фіри, як наймані. Тоті карі коні то вуйка Костина Будза, а тоті білі то вуйка Мартинюка, а тоті гніді то Кулешіреві, а сиві то Лазорєкові, а тоті черлені то Дутчєкові. Та й дєдя вхопили Іванчика за руку і ’д вуйкам підвели:
— Що позагулювали-сте, браття, свої котєта солімкою, як я своє?
— Аби-с здоров, братчику Ю’!
— Аби-сте здорові, побратими пишні!..
— То цес зеленоокий не схотів робити на дєдю та й неню?
— А це ваші паничі сардакові, аби здорові були!
— Най усі здорові будут, ні довбні, ні барди не знают!
— Най ростут великі а дужі!
— Най і мужик покушіє панства!
— Прости нам, Боже!
Хлопці цілували вуйків у руки, а вуйки їх гладили і шустками обдаровували.
Ану, бігайте у ліс, хлопці, та обнюхайте ся добре, аби-сте в приятельстві жили, як дєді ваші!
Хлопці подалися набік і обнюхувалися очима.
Перерахували себе та й начислили, що є їх чотири Івани, один Микола і один Михайло.
Івани будут попами, Микола навчителем, а Михайло лісничим.
Попи будут храми справляти, навчитель буде людські діти бити, а лісничий буде дівчатам кошелі з ягодами відбирати.
Але тоті чупри, тоті лошачі гриви вже недовго будут вітром буяти.
Але оці добрі сонішні дєді вже недовго будут їх гей курчата з руки годувати.
Але зелене село вже не буде їх своїм сонцем гріти, своїми водами купати, своїми лісами холодити, травами росити, садами веселити!..
Не злюбив собі тоту тугу злісний Михайло і вийняв з торбини пістолля та й хвалився, що сам його зробив і що воно мудро стріляє.
Ледве попи і учитель обіздріли тоту зброю, а злісний вже набив капелю на комінок і стрілив у повітря.
98
Ситити — тратити на смерть, карати.