Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Покотився лісом гомін і поніс хлоп’ячу тугу у дебри і скали.
Хлопці повеселіли.
Попи розспівалися, учитель вирубав собі ліщиновий прут і давав їм такт, а злісний набивав знов пістолля».
Тим часом кінчається батьківська нарада. Батьки кличуть дітей, кажуть поперед себе на толічці стати, і тоді вуйко Мартинюк від батьківської сторони говорить промову, «немов ковбки на ґонти розколює».
«— Вісім рік, то вік є, коли на вас талан (добро) з хати виносити… хочете коло книжки степенити, то їдьте до шкіл, а ми послідчу дранку з себе здоймемо… а як не маєте тої волі, то вертайте назад ід хаті і не калічте ні нас, ні себе самих! Кажіте, чи їдете дальше, чи вертаєте?..
— Кажіт, що вибираєте, каламар чи мазницю…
— Колач чи малай?
— Постіл чи черевик, чи нужду чи горазд… чи муку чи життя?..»
Хлопці вибирають каламар і гаразди, колач і життя, — але батькам цього ще не досить. Вони рішають звернутися до найвищої інстанції, поспитатися в самої долі і дають хлопцям такий наказ:
«— Ану, нарубайте смеречини та й накладіт ватру. Як дим буде стелитися до землі, то видко ділу, що землиця то доля ваша, а як дим підоймеся вгору, то писано вам панство!
Хлопці розбігли ся на всі боки і хутко поприносили галуззя та й розіклали ватру.
Дєді вп’ялили очі у ватру.
Зелена смеречина тріскала, порскала, неначе лютилася і раптом спалахнула.
Біленька хмарка диму, як колач, полетіла вгору понад голови дєдів, понад ліщину, понад березину і присіла на дубині, а коли узріла, що дєді поздіймали капелюхи та показують її руками хлопцям і радуються усім серцем, то підлетіла вище і ще вище…
Вже дєді посідали на вози, вже їхали з хлопцями до доброї долі, та біла хмарка все вгорі перед ними та й все підіймаєся вище та вище…
Межи землею а сонцем розколядувалася нова радість.
Бо як дим в гору підоймаєся, то от-тим хлоп’ячим голубим і зеленим оченятам в овечих корушинках писаний легкий хліб…
Такий легкий і білий, як пухкий колач…»
Справді, — як різнить це оповідання з усіма переповідженими своїм тоном, своїм м’яким і теплим гумором, своїм легким і радісним зворушенням! І разом з тим в прозовому доробку Черемшини воно таке ж природне, як і його «Йордан» або «Село вигибає». Це оповідання і ті — то немовби крайні точки осі, круг якої обертається вся його творчість, часом трагічна й темна, а часом осяяна ласкавою й сердечною усмішкою. Таку подвійність літературного обличчя Черемшининого колись давно вже відзначив у своїй книзі, українській новелі присвяченій, Антін Крушельницький: «Під артистичном зглядом, — писав він, — твори Семанюка стоять на рівні із нарисами і новелами Стефаника. Головна ж різниця між ними лежить у цьому, що коли Стефаник послугується трагізмом, як головним середником артистичним, Семанюк дошукується краси поезії в найзвичайніших, цілком буденних хвилях людського життя. Суворе, нахмарене лице Стефаника відбиває вельми від письменського виразу лиця Семанюка — деколи суворого, а звичайно настроєного на ноту сердечного співчуття для осередку, з якого автор вийшов»[99].
Нехай це не скрізь добре висловлено, але в основних рисах це цілком слушно, і можна тільки пошкодувати, що ми й досі не маємо повної збірки оповідань такого талановитого й своєрідного письменника, як Черемшина.
1925
Дмитро Загул. Наш день{133}
Ця третя з відомих у нас поетичних збірок Загула виходить через сім років після першої книги поезій, що була його дебют, і через шість — після другої («На грані», К., 1919), що найбільше спричинилася до його репутації як «символіста». Розуміється, тут не місце рішати, що являв собою колишній український символізм. Але — чи був він певна літературна школа з виразною мистецькою ідеологією та в певний бік скерованими формальними шуканнями, чи тільки несильний ідеологічно переспів чужих настроїв, акліматизація чужої практики, — в кожнім разі, серед українських поетів, що виховалися на російських символістах (переважно), Дмитро Загул був один із тих, що мали найбільш витримане світовідчування. Тому серед своїх літературних товаришів він видавався за найбільш виразного і сталого. Справді: Я. Савченко уже 1919 року перейшов до голих декламацій на політичні теми, дуже легко попрощавшися з улюбленими образами своєї першої книжки; О. Слісаренко через культ образу і реалістичні картинки («Черничка», «Пасіка») тоді ж таки докотився до панфутуристичної «деструкції», — а Загул все ще лишався при старих богах, складаючи свій «В попелі полумінь», «Реквієм» та «Марію і Мару»…
99
Крушельницький Антін. Українська новела, І. — Коломия, 1910. — С. XVII.