Українське письменство

Проти чого ж ми повинні боротися во ім’я цього гасла — підвищення нашої культурної кваліфікації, стоячи на ґрунті розуміння Європи, як учебного матеріалу, як технічного вправлення?

Перш за все, проти того вопіющого неуцтва, яке в нашій літературі почало розташовуватись. Я пригадую критичну статтю одного автора про літературний Київ в збірнику «Київ-Гарт». Я вас запитаю, невже в нормальних умовах літературного життя можливий такий випадок, щоб людина виступала в печаті статтею на літературну тему і розумілася на цій літературі стільки ж, скільки ми всі розуміємось на китайській мові? Бо коли критик закидає робітникові над словом, що той перекладає октави та анапести Горація, то хіба не ясно, що він не знає елементарних речей, бо в анапестах Горацій неповинен, а октави в літературах європейських з’явилися тільки через 1300—1400 літ по смерті Горація? Я вас запитаю: де, в яких умовах, в яких нормальних літературних обставинах можливі такі критичні виступи, коли людина подає голос і вважає, що стоїть на аванпостах культурної творчості, а такої азбуки не знає?

Ви подивіться, як цей критик — т. Коваленкові він знайомий — говорить з письменником. Він санкціонує, побиває, розправляється. Він поводиться з письменниками, немов з каторжниками, як влучно сказав колись Чехов…

По-друге, ми повинні боротися проти гуртківства і гурткового патріотизму, гурткової виключності в наших літературних відносинах. Я не знаю… але, по-моєму, говорити це — трюїзм. І проте такі твердження навіть із дуже авторитетних уст прозвучали. Я пригадую знаменитий московський диспут і постанови про літературну політику РКП. Там досить виразно і ясно було сказано, що всі пролетарські літературні угруповання даремно претендують на ролю повноважних представників, літературних відділів тих чи інших соціальних груп, складаються вони здебільшого з людей декласованих, одірваних од свого ґрунту і часто становлять з себе те, що зветься богемою. Звідси зрозуміло, чому гуртківство доходить у нас до крайнього виразу. Щоб далеко за прикладами не ходить, давайте візьмемо газету «Більшовик», її відділ «Культура й мистецтво»… Ми тут сперечаємось не перший раз, — і от кожного разу, коли я беру справоздання про академічні вечірки, я бачу, що воно «вопієт» — зумисним переінакшенням фактів. Коли, скажемо, Ярошенко приходить на академічну вечірку і говорить під час дебатів якусь нісенітницю, на зразок тієї, що «німець вигадав обезьяну»… ні, не будемо говорити так!.. коли Ярошенко спрощує, впадає в неточності, твердить, що «Дарвін довів походження людини від мавпи», — в справозданнях «Більшовика» його виступи оказуються блискучими, єдино вірними. Але варт такому письменникові вийти з підопічної організації, і він одразу тратить всю «благодать», яка невидимо спочивала досі на його літературних здібностях, робиться трупом. Належте до певної групи — і вас будуть уважати правим, за вами визначатимуть рацію. Ви маєте патент на істину, — щось в роді льготного квитка на воду, що видається в профспілці. Приналежність до гуртка, як критерій істини… проти такого критерію істини у всякому разі ми повинні протестувати.