Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
У виданні вперше зібрано більшу частину праць із літературознавства та історії нашого письменства, що вийшли з-під пера Миколи Зерова (1890—1937) — видатного українського вченого, поета і перекладача, чий творчий доробок, за словами Євгена Сверстюка, залишається монолітним і дорогоцінним уламком храму української культури.
В Тичині йому дорога чутливість до староукраїнської традиції:
На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазгучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр…
(Воно характерне, це кулішівське: староруський!)… Але Тичина нинішній, поет соціальної революції і «Вітру з України», йому ненависний. «Від кларнета твого», говорить Маланюк Тичині,
Нерадісне враження справляє цей круг ідей і образів: задушлива атмосфера еміґрантської кав’ярні в нім відчувається. Одірваність од ґрунту. Обертання все в тому ж колі настирливих дум.
Як ідеологія, — так до певної міри архаїчними з’являються для нас і стилістичні засоби Маланюка. Літературна очитаність поета широка і впливи на нього різноманітні. Він добре сприйняв Вергарна, залюбки цитує молодого польського поета Подгорського-Околова. Інколи в ньому відгукнеться Тичина:
…Протупотів в туман,
притискаючи палко…
І знову: тьма.
І знову: Калка.
Пор.: «Вечір, ніч» («На майдані коло церкви»). Інколи — незаметений слід, незамаскована ремінісценція з Блока:
Жовтень (кесарю багрянородний!)
Ніс весну на лезі золотім…
Пор.:
Тебе, несущему из сечи
На острие меча Весну.
Але всі ті символи, порівняння, синтакса по суті не виходять за межі поетичного стилю наддніпрянської України 1919 року. Загальний тон Маланюка, афектований, декламаційний, досить близько підходить до декламацій Я. Савченка з його «Землі». Справді, хіба це не Савченко:
Спливають дні, як вічна теча,
За сірий обрій мертвих літ…
Коли ж прийде? І хто — Предтеча?
І де шукать огненний слід?
(«Вересень», стор. 36).
Від Савченка він, проте, різниться більшою впорядкованістю фрази і ритму:
Крізь легкий дим хмільного ладану
Знов бачу синяву ясну
І далину, ланами латану,
І не сподівану весну.
(«Травень», стор. 46).
Мова Маланюка справляє подвійне враження. З одного боку, їй не можна відмовити певної витонченості, добірності, з другого — вона вражає якоюсь сухістю, законсервованістю, відсутністю живих соків, творчої сили. Подекуди в ній — орієнтація на галицьку лексику, неоправданий поворот на російську морфологію.
Дзвенкий цей воздух, воздух висі.
І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,
Над мощами народу хитнувсь кам’яний його хрест.
«Воскреснувший» — чому не «воскреслий»? «Над мощами» — чому не над «останками»?
Всі ці мовні риси, проте, спільні Маланюкові з усіма українськими поетами еміґрації.
1925
А. Музичка. Леся Українка{137}
Її життя, громадська діяльність і поетична творчість. Держ. видавн. України. Критична бібліотека. Одеса, 1925. Стор. XII + 108. Ціна 1 крб. 10 коп.
Праця т. А. Музички належить до тих книжок, яких у найбільшій мірі потребує тепер історія українського письменства: біографічних та критичних монографій. В порівнянні до «Поетки українського рисорджимента» Д. Донцова (праці, головне, публіцистичної) та моєї вступної статті до книгоспілчанського видання творів Л. Українки (що має на меті лише вказати місце поетки в нашій літературній традиції), — вона є ґрунтовною і докладною спробою систематично оглянути головніші моменти життя і творчості Лесі, наближається цим до написаної і доложеної в істор.- літературнім товаристві при ВУАН, хоч досі ще не видрукуваної книжки М. Драй-Хмари. Цього вже досить, щоб викликати певне зацікавлення і уважне відношення до книжки з боку читача.
