Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
В моєму розпорядженні у цей час лежать докладні відомості про ті оповідання нашого автора, що не ввійшли до збірника «Книгоспілки». З ними я й маю познайомити читача. Ось вони (друковані в різних галицьких виданнях).
1. «Йордан».
2. «Село велике» (у поправленій редакції — «Інвалідка»).
3. «Зрадник».
4. «Після бою».
5. «Поменник».
6. «Туга».
7. «Бо як дим підоймає ся».
8. «Писанки». — Останні троє оповідань ще не друковані, відомі в «машиновім письмі».
З усіх цих восьми оповідань єдине велике «Поменник», що являється немовби прологом до опублікованого в книжці «Село вигибає» оповідання «Бодай їм путь пропала». Перед нами те саме село, навіть ті самі люди, тільки ще в перший рік війни, і мова мовиться про події, на які натякають деякі тиради в «Бодай їм путь пропала» («Як перед тогід було…»). Головні постаті: «м’який русин» і радикал, селянин Митро Лужливий, сільський піп, москвофіл («твердий русин»), ворог Митрів, якого за російську орієнтацію заарештовує австрійське військо, і нарешті багач Дзельман, що спекулює на приході війська, виказуючи на своїх довжників, як на зрадників австрійської державності.
Інші оповідання, як «Йордан», «Зрадник», «Після бою», розробляють ту саму тему: «війна і гуцульське село». Широкої картини в них нема, — все це невеличкі етюди, поодинокі епізоди кривавої епопеї.
В оповіданні «Йордан» російський солдат грабує і забиває бабу, на яку виказують її сільські вороги, забиває «під самі відорщі», тобто на «голодну кутю», так що бабі не довелося навіть свяченої води з Йордану діждати. І ніякого обурення не викликає уже ця смерть — звикли! — тільки самі епічно-спокійні розумування на тему: «Всім нам так буде!»
«— Тому, любки, пішло війні почерез другий рік!
— Говоріть своє: бабі царство, людям чорний гід, коби й нам борше!
— Не бійте-си, любки, аді Йордан воду розливає, недалекі гони й нам.
— Який Йордан бабі, такий буде й нам.
— Видко ділу, що так: віді з-за цеї війни усім нам буде бабин Йордан».
В оповіданні «Після бою» перед нами «герої тилу» і мародери, що живляться з трупу, як ворони, і вигортають кишені побитих у бої; в оповіданні «Туга» — жалощі жіночі за «Юрійком Золотим», що його (чи не назавжди?) одняла війна; в оповіданні «Зрадник» — постать селянина, що потрапляє під військовий суд за те, що його корова, перебігши дві лінії окопів — свою й ворожу — дала знати неприятелеві, де саме австрійські шанці, і т. д., і т. д.
Окремо стоїть оповідання «Писанки», якого дія відноситься уже до пізнішого часу. То війна «корчувала села, сльози озерами збирала, життя топила». А тепер прийшло нове горе — політичні утиски, новий режим, під яким особливо тяжко живеться національно свідомішим елементам села. Роман Мокан з верхів, голова читальні у Рогізні, попадає під суд. Його обвинувачують у тому, що на сільському вічі («на сході») він ніби дуже різко говорив проти «панів і паничів». Свідки Моканові під тиском суду й свідків обвинувачення, серед яких фігурує лісничий (велика персона!) плутають, збиваються, і Мокан дістає рік тюрми. Адвокат задоволений, що скінчилося так добре; селяни-свідки епічно потішають Романа: «Романку-братичку, ми в жмені тепер, їхнє право, а наш кримінар» (тюрма). Але Романові від того не легше.
«Коби я тоту катушю пересидів, то абих-видів, що хлопа ріжуть, як вепра, то не обізвуся, бігме, ні!.. Таким цапам треба України? Смоли їм у горло ще й обухом у голову! Ти сироти за нього жінку та й діти, а він з тебе кров хоче пити. То нарід? То гаддя сорокате!..»
Але от Роман і свідки проходять мимо в’язниці і коло воріт помічають дівчинку, дочку Івана Паладюка, що сидів колись над Прутцем і був убитий «за Україну». Дівчина принесла матері, що вже від року сидить в острозі, крашанки в кошелі, майстерно розписані, щоби «нені Великдень справити». Дівчинка мусить жити в місті, у наймах, — батькову хату спалено, — але поступатися своїм не хоче: вона просить «вуєчків» запалити «в ліщинах», у колишній садибі батьковій, велику ватру на спомин душі, «аби усі гори знали, що Паладюкова пам’ять сяє». Романові на душі яснішає: росте молоде завзяття, що заступить підупалу енергію старшого покоління. «Адіт таке воно мале та невидне, а стариню завстидала!..»
Різко відмінне від усіх переказаних — оповідання «Бо як дим підоймає ся…», присвячене «пам’яті дєді», — оповідання, що має виразно автобіографічний характер. Своїм тоном і викладом воно нагадує трохи дитячі оповідання Франкові, але зроблене далеко майстерніше й відзначається забарвленою гуцульськими виразами мовою, легкою й колоритною, а до того ще й повною відсутністю публіцистичних одбігів, які трохи таки псують Франкові його «Маленького Мирона».