Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
У виданні вперше зібрано більшу частину праць із літературознавства та історії нашого письменства, що вийшли з-під пера Миколи Зерова (1890—1937) — видатного українського вченого, поета і перекладача, чий творчий доробок, за словами Євгена Сверстюка, залишається монолітним і дорогоцінним уламком храму української культури.
Звідси зрозумілий той інтерес, з яким берешся до нової його книжки. Чи ж доховав Загул свою символічну віру, чи лишився він при старих своїх позиціях, чи готовий і тепер їх боронити?
Відповідь на ці питання дістаєш невиразну. Переглядаєш книжку і бачиш, що їй трохи бракує стилістичної фізіономії. З одного боку, в ній — широкі узагальнення, символічні ландшафти: Марія і Мара, Чотки часу і молитви Вічності, тридев’яті гори і день, що згорає в кривавому заході, «горді пави», що «розсипають згубний сміх»; з другого — римована проза, публіцистика, римована служба «злобі» дня» («Захід», «Ворожим городам», «Гімн-прокламація»). Далі, приглядаючись до ласкаво приложеної хронологічної таблички (ненумерована сторінка в кінці книжки), — читач спостерігає, що всі витримані в давніх загулівських тонах поезії не виходять поза межі 1920 року; р. 1921 на рахунок не йде, як рік повного поетичного неврожаю, а починаючи з 1922 р. давніші настрої уже не повторяються. Їх місце посідають нові:
Навіть більше: давні поезії з 1919—1920 рр. підлягають певному переробленню. 1919 року Загул (щирий і артистично сильний) ще двоївся між Марією, символом старої гармонії, і Марою, грізним привидом бур і заворушень, принесених новою правдою. Він ладен був вітати і ту, і іншу:
Ви обидві русокосі,
І один над вами Бог.
Будьте ви, як були досі,
Серце в вас обох.
В новім варіанті ніяких роздвоєнь немає, вибір зроблено (між іншим, ціною художнього лаконізму: три строфи замість однієї):
Марно марили ми досі
Про Марію, про одну!
Дві, як сестри, русокосі
Вийшли разом на війну.
Серце стримати не може
Враз утіхи і жалю.
Може, друга переможе
Тучу страждущу мою.
І загоїть давні болі
Поневолених людей.
І розвіється на волі
Сум Марії віковий.
Розуміється, ніхто не може заперечити поетового права переробляти свої навіть видрукувані уже твори, — але чи варт було Загулові переробляти свою «Марію і Мару»? В давнішому своєму вигляді це мистецький документ, етап в поетовій творчості, сторінка з історії нашого «символізму». В новій редакції цей вірш губить своє первісне значення і все-таки не попадає в тон іншим, новим смакам. Бо ж скільки б поет не бився, а поза межі заложених в ньому можливостей він не вийде. Як би не хтів він писати свої «гімни-прокламації», «аґітки» — та оди «жовтневому вихрові» в стилі іншої ґенерації, — а стара начитаність, привична символіка, лексикон виразно покажуть в ньому людину іншого літературного виховання.
Зітхають за вільними днями
Лицарі фабрик, шахт.
А балерина голову наклонить
Чутливим жестом, мов сумна весталка…
Нас не злякають ваші орди,
Ні ваші флоти, ні когорти.
Зразу видно літерата, що виховувався на латинських класиках і зростав в атмосфері, дуже далекій від модних нині гасел і навичок стилістичних.
В книзі Загула багато прекрасних строф і поодиноких рядків: він завжди визначався добре вправленою і легкою рукою. Але його безхарактерність і страх бути самим собою обумовлюють холодність та емоціональну блідість значної частини його віршів. Читаю:
Благословенний плуг і коса
І власна на полі роса,
Що зернистий вирощують сніп.
Благословенний труд,
Благословенний піт.
В поті лиця здобувається хліб.
Вставай до сходу сонця,
Виходь на двір —
Дивись, як блідне вогонь сузір,
Погоду вгадуй і мір,
Дивися: кільчиться, сходить
Посіяне зерно, —
І вір:
Уродить воно…
