Нескінченна історія

Атрею мовчки кивнув.

- Тоді прошу тебе, йди. Я не хочу, щоб ти бачив мене у хвилину смерті. Можеш зробити це для мене?

Атрею повільно підвівся. Голова огира вже наполовину занурилася в чорну болотяну твань.

- Прощавай, Атрею, мій пане! - сказав він. -1 дякую!

Атрею стиснув уста. Він був нездатний щось сказати.

Хлопець востаннє кивнув Артаксові, а тоді повернувся і пішов.

Бастіян схлипнув. Просто не зміг затамувати плач. Очі напов­нилися слізьми, і він не міг читати далі. Довелося витягнути хусто­чку і висякатися. Відтак Бастіян знову поринув у читання.

Атрею не знав, як довго брів далі - весь час навпрос­тець, все далі й далі... Він наче осліп і оглух. З кожним кроком імла густішала, і нараз в Атрею з’явилося відчуття, що він ось уже кілька годин ходить колом. Тепер він уже не зважав на те, куди ставити ногу, однак ніколи не провалю­вався глибше, ніж по коліно. Якимось незбагненним для нього чином Клейнод Дитинної Царівни провадив його, вказуючи дорогу.

Нараз він опинився перед високим і доволі стрімким схилом. Атрею почав видряпуватися нагору, чіпляючись за виступи й тріщини в скелястій поверхні, аж доки не вибра­вся на округлий вершечок. Спершу він не збагнув, що то за скеля. І щойно діставшись на самісінький верх і оглянувши звідти цілу гору, Атрею побачив, що це не каміння, а веле­тенські кістяні пластини, а в тріщинах і заглибинах між ними густо росте мох.

Отже, він таки знайшов Кістяну Гору!

Утім, це відкриття не принесло йому жодної втіхи. Піс­ля загибелі вірного коня Атрею відчував збайдужіння до всього. Отож він нітрохи не зрадів. До того ж, Атрею тепер іще належало довідатися, хто така ця Прадавня Морла та де саме вона живе.

Міркуючи, він раптом відчув, як горою перебігло леге­ньке дрижання, а далі до нього долинуло ні з чим не зрів- нянне сопіння і шамотіння, і тоді ще й голос, який, здава­лося, зазвучав з бездонних надр землі:

- Подивись-но, стара, там по нас із тобою щось лазить. Атрею поспішив до краю кістяного урвища - власне туди, звідки долинав отой голос. При цьому він послизнувся на моху і почав сповзати стрімким схилом додолу. Йому ніяк не вдалося втриматися, він зсувався дедалі швидше, а тоді нарешті зірвався і полетів сторчголов. На щастя, упав він на крону одного з дерев, які росли внизу. Гілки підхопили його, тож він не забився.

Просто перед собою Атрею побачив у Кістяній Горі ве­летенську заглибину, в якій плюскотіла і вирувала чорна вода; там, усередині, щось ворушилося, виповзаючи звідти. Виглядало це «щось» як уламок скелі завбільшки з буди­нок. І тільки коли воно з’явилося повністю, Атрею зрозу­мів, що це голова, насаджена на довгу зморшкувату шию, - голова черепахи. Її очі були великі і глибокі, як чорториї. З морди стікали намул і водорості. Тобто ціла ця Кістяна Го­ра - Атрею зрозумів це тільки тепер була однією-єдиною фантастичною твариною, велетенською болотяною черепа­хою. Кістяна Гора якраз і була Прадавня Морла! А тоді до хлопця знову долинув клекіткий, булькітливий голос:

- А що це ти там робиш, малий?