Нескінченна історія
- Автор: Энде Михаэль Андреас Гельмут
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Старого лева
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Нескінченна історія». Краткое содержание книги:
І допіру коли вже геть стемніло, а Совиний Ліс опинився далеко позаду, він зупинився.
Тієї ночі на нього чекало друге потрясіння, якому судилося змінити напрям його Великих Пошуків.
Бо він знову - і цього разу навіть набагато виразніше, ніж завжди, - снив про великого пурпурового буйвола, якого хотів уполювати. Та цього разу він опинився із ним віч- на-віч, без лука і стріл.
Атрею почував себе просто-таки крихітним, тоді як голова тварини, що стояла перед ним, заступила собою ціле небо. І Атрею почув, як буйвол промовляє до нього. Хлопець зрозумів далеко не все, але той сказав приблизно таке:
- Якби ти мене вбив, то був би тепер мисливцем. Але ти відмовився від цього, отож тепер, Атрею, я можу тобі допомогти. Слухай! У Фантазії є одна істота, набагато старша за решту Істот. Далеко-далеко звідси, на півночі, лежать Болота Смутку. Посеред цих боліт стримить Кістяна Гора. Там живе Прадавня Морла. Шукай Прадавню Морлу!
На цьому Атрею прокинувся.
Бежеві дзиґарі вибили дванадцяту. Незабаром Бастіянові однокласники підуть у спортзал на останній урок. Можливо, сьогодні вони гратимуть у пана-вибивана великим, важким набиваним м’ячем, з яким Бастіян завжди обходився якось особливо незугарно, через те жодна команда не хотіла його приймати. Та іноді вони гради у квача, кидаючи маленький і твердий як камінь метальний м'ячик, удари якого, коли ним влучити, страшенно боліли. А в незграбного Бастіяна влучали завжди, до того ж завжди з усієї сили, тому що він був украй піддатливою мішенню. А може, сьогодні черга лазити по линві? Цю вправу Бастіян ненавидів особливо. У той час, як усі решта були вже на самісінькому вершечку, він (на превелику втіху та під радісне галайкання цілого класу), зазвичай — червоний як рак, усе ще теліпався, наче лантух борошна, на нижньому кінці линви, і ніяк не міг просунутися вгору навіть на півметра. Ну, а вчитель фізкультури, пан Массе* (* адаптація прізвища Menge, хоча краще транслітерація з тлумаченням слова (нім. «кількість», тут натяк на часті дорікання головному герою)), не скупився на жарти — Бастіяновим коштом. Бастіян багато віддав би, щоби бути таким, як Атрею. Отоді б він показав їм усім!
Він глибоко зітхнув.
Атрею мчав на північ, увесь час на північ. Він дозволяв собі та своєму коневі лише найнеобхідніші перерви - на їжу та сон. Він мчав удень і вночі, у спеку і в дощ, крізь бурю й негоду. Він уже ні на що не зважав і нікого ні про що не розпитував.
Що далі на північ він просувався, то темніше ставало навколо. Зранку до вечора тривали свинцево-сірі сутінки, які ніколи не змінювалися. Ночами на небокраї вигравало північне сяйво.
Одного ранку, коли час у цих каламутних напів- сутінках, здавалося, зупинився, він нарешті з якогось пагорба вгледів Болота Смутку. Над ним проносилися щільні.
пасма імли, подекуди виднілися скупі переліски, де стовбури дерев унизу розділялися на чотири-п’ять скоцюрбле- них лап, тож самі дерева виглядали немов велетенські членистоногі, по коліно в чорній каламутній воді. Скрізь звисало буре листя і повітряне коріння, що скидалося на непорушні мацаки. Майже неможливо було розрізнити, в яких місцях поміж трясовиною - твердий ґрунт, а де - лише покриття з плавучих рослин.
Артакс від страху тихесенько форкнув.
- Нам конче туди, пане?
- Так, - відповів Атрею, - ми повинні знайти Кістяну Гору, розташовану посеред цих боліт.
Атрею понукнув Артакеа, і кінь скорився. Крок за кроком пробував він копитами, чи надійний ґрунт, чи ні, й через те вони просувалися вкрай поволі. Зрештою Атрею зіскочив на землю і повів Артакеа за повіддя. Кілька разів кінь провалювався у баговиння, та йому щоразу вдавалося вибратися. Проте що далі вони заходили у Болота Смутку, то натужнішими ставали його рухи. Він понурив голову і насилу плентався за Атрею.
- Артаксе, - сказав хлопець, - що тобі?
- Не знаю, пане, - відповів кінь. - Але, здається, нам треба повертатися. Усе це не має сенсу. Ми женемося за чимось, що тобі лише наснилося. Але ж ми нічого не знайдемо. А ще, можливо, вже запізно щось робити. Може, Дитинна Царівна померла, і все, що ми робимо, позбавлене будь-якої мети. Повертаймося, пане!
- Так ти ще ніколи не говорив, Артаксе, - здивувався Атрею. - Що тобі? Ти хворий?
- Можливо, - відказав Артакс. - Із кожним нашим кроком смутку в моєму серці більшає. Я вже втратив надію, пане. І моє тіло стало таким важким, таким важким!.. Здається, я більше не витримаю цього смутку.
- Але ми мусимо йти далі! - вигукнув Атрею. - Ну ж бо, Артаксе!