Скарб Солоного лиману
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-373-9
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Скарб Солоного лиману». Краткое содержание книги:
На ці та ще на безліч питань відповів чудовий український письменник Олексій Якович Огульчанський. Відповів так, що його пригодницькими повістями зачитувалося не одне покоління українських дітлахів. Адже кожен рядок, написаний цим письменником, дихає любов´ю до рідної землі та непідробним захопленням скарбами, які вона щедро відкривала йому.
Видання підготовлене до сторіччя від дня народження Олексія Огульчанського.
— Ага, оце, значить, пацюкові шкури. Бачиш, скільки пацюків зжер тхір, — звернувся він до мене. — Тепер усе зрозуміло. Пацюки привабили тхора на це кладовище човнів. Він почав ловити їх, а коли повністю знищив, узявся за голубів.
— То, виходить, тхір і корисний буває? — здивовано вигукнув я.
— Аякже! Знаєш, Юро, у степу один тхір щодня ловить не менше десяти мишей, а кожна миша перегризає за літо понад 10 кг зерна. Ти, мабуть, і не чув про таке?
— Ні, не чув, — зізнався я. — Це ж один звірок за день по десять паляниць хліба зберігає. Оце так! Ну, за такі діла багато що можна простити рудому! — охоче погодився Мишко, прямуючи до ілюмінатора. — Ти диви, — додав він, — віконце в море.
— Давай, Юро, зазирнемо в нього.
— Віконце в море, а скорочено — вікмор, — підхопив я.
— Ві-і-ік мо-о-о-ор, — на розтяг повторював Мишко. — Що ж, непогано. Так його і назвемо.
Ми припали до вікмора. Спочатку видно було лише блакитну завісу води, а коли помалу наші очі звикли до сутінок, угледіли рівне піщане дно, на якому де-не-де виднілося каміння, вщент обкручене довжелезними зеленими нитками водоростей. Коли ми зовсім звикли до півтемряви, побачили й мешканців морських — дрібних сріблястих рибчин — тюльку, рачків-креветок та крабиків. Усіх цих мешканців морського дна я знав, а от для Мишка то була дивина, і він, затамувавши подих, мовчки роздивлявся їх. Мене ж зацікавило зовсім інше — оті невеличкі майже круглі живі листочки, які кумедно плавали й трималися побіля дна. Вони то припадали до піску, то раптом починали кружляти навколо каміння. Що то? Я вперше бачив таких істоток. Неждано ті листочки чомусь шугнули у зарості водоростей, а деякі під каміння заховалися. Що трапилося? Тут я побачив великого сірого бичка, який плив з моря і поволі наближався до ілюмінатора. Он воно що! Бичка злякалися! О, у воді знайомий мені сіряк був зовсім не схожий на того, якого не раз знімав я з гачка.
У своїй стихії він здавався куди більшим, бо численні його плавці були настовбурчені. А яка, виявляється, в нього зубаста паща! Справжній тобі крокодильчик. Тим часом бичок неквапно підплив до каменюки, проковтнув креветку, а тоді накинувся на оті листочки і почав їх пожадливо хапати. Зі всього було видно, що вони йому до смаку. Згодом сіряк попрямував у затоку, а листочки, які залишилися живими, знову затанцювали навколо каміння. Якийсь час ми мовчки спостерігали життя морського дна.
Ось один листочок опинився перед самісіньким ілюмінатором. Я придивився уважно і побачив, що то — малесеньке камбалятко… І як я не здогадався одразу! Це ж вони, ті самі…
Під час весняних канікул я ловив бичків у Бугазі. У мене бички кепсько клювали, а от мій сусіда, клишоногий дядько Софрон, човен якого гойдався неподалік, не встигав знімати з гачків здоровенних сіряків. Я вже було зібрався й собі податися до дядька — може, й мені там поталанить, — аж раптом відчув такий сильний, пружний ривок, що ледве втримав у руках вудку. Зрозумів — на гачку не бичок, а якась велика і сильна рибина. У мене радісно закалатало серце. Нарешті і я буду з уловом!
Десь на морському дні рибина запекло пручалася і раз у раз так сіпалась, що я боявся, човник мій перекинеться… «Що ж то за рибина така», — гарячково розмірковував я і щосили цупив здобич до себе. І от нарешті я побачив біля човна прездорову лупату камбалу… Вона злостиво повела на мене очицями, які містилися в неї на маківці. Мені аж моторошно стало. Чи подолаю отакенну? Сачком намагався підхопити рибу, та де там! У ньому вміщався лише її хвіст. І все ж мені вдалося втягти здобич у човен. «Оце так рибисько! — подумки радів я. — Тепер є з чим пройтися по нашій вулиці».
Я вже уявляв, як крокуватиму по Набережній, як усі здивовано вигукуватимуть: «Оце так рибалка!», «Молодчина, Юрко, герой та й годі!» Коли чую раптом: «Ти диви, яка красуня!» — то дядько Софрон побачив камбалу й підплив, щоб і собі подивитися на мою здобич. «Рідкісна гостя нашої затоки. Не менше п´яти кілограмів затягне. Ікряна камбалиха», — проговорив він, а тоді неждано-негадано: «Випусти, Юро, оцю матір камбалячу в море». — «Випустити в море! — аж сторопів я. — Жартуєте, дядьку. З якого це дива я викидатиму в море рибину. Я ж уперше в житті отакенну впіймав». А дядько й каже: «Коли випустиш, то через рік-два щодня ловитимеш не бичків, а камбал». — «Де ж вони візьмуться?» — спитав я. «Вони ж зараз у тебе в руках. Як можна піднімати руку на матір-камбалиху, коли з нею загине більше ніж десять мільйонів її діток-камбаляток. Подумай, хлопче», — мовивши таке, дядько взявся за весла і подався геть від мене — туди, де бички добряче клювали.