Скарб Солоного лиману
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-373-9
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Скарб Солоного лиману». Краткое содержание книги:
На ці та ще на безліч питань відповів чудовий український письменник Олексій Якович Огульчанський. Відповів так, що його пригодницькими повістями зачитувалося не одне покоління українських дітлахів. Адже кожен рядок, написаний цим письменником, дихає любов´ю до рідної землі та непідробним захопленням скарбами, які вона щедро відкривала йому.
Видання підготовлене до сторіччя від дня народження Олексія Огульчанського.
— Угу, — не дуже бадьоро прогули ми. Так хотілося ще поспати!
По рипливій драбині я видерся на горище і потрапив у царство запашистого духу: жмутиків лікарських трав і бичків, які були порозвішувані геть на всіх бантинах. Я зняв кілька низок бичків і тут-таки, одразу за перекладиною, у закутку побачив чималий запилений згорток. Я не раз його там бачив, але якось не звертав уваги, а тут щось ніби підштовхнуло мене до нього. Я розгорнув брезентину і побачив… дельфіна. Ні, не справжнього, але в нього, як у справжнього, був білуватий живіт, темно-сіра спина й блискучо-чорні оченята. Дельфінча було пузатеньке, мов бочечка. Хто його зробив і навіщо, я не знав. Іграшка? Наче ні — надто вона велика. І навіщо б в іграшки до живота було причеплено кільце, а до нього ще гумовий скрутень.
— Ма, а що то за дельфінча на горищі лежить? — спитав я матір, коли повернувся до хати.
— Яке дельфінча?
— Чимале, мов справжнє.
— А-а-а, — пригадала вона, — так то ж, синочку, твого діда пузан-помагач.
— Помагач?! Як це? Він же дерев´яний.
— І зовсім не дерев´яний, а з шамату — кори коркового дуба — зроблений. А для чого — розповім. Колись тюльку та хамсу в морі ловили не драгами, як тепер, а величезними сітчастими пастками-ставниками. Частенько у ті пастки з рибою потрапляли й дельфіни. Ото була біда! Вони рвали сітки, валяли жердини-гундери, на яких трималася пастка, а часом і самі гинули у тій западні. І от за порадою мудрія діда Мореписця твій дід злагодив оте дельфінча. Його ставили на якір осторонь від ставника. Помітивши його, дельфіни-азовчанки кидалися до нього й розпочинали підкидати, але гумовий скрутень міцно тримав пузька на одному місці. Якийсь час дельфіни вовтузилися навколо тієї іграшки, а тоді тікали геть з того місця і вже у ставник не потрапляли…
Я слухав мамусю, і все в мені аж тремтіло від радості: «Пузько — ось хто врятує моїх камбаляток!»
— Що з тобою, синку? — помітила мама мій стан.
— Нічого. Все нормально — навмисно байдуже відповів я. — А можна мені взяти пузька на море?
— Навіщо він тобі?
— Викупаємо його з Мишком, а може, й покатаємося на ньому.
— Бери, він тепер нікому не потрібний.
— Збираєшся сіряків лякати цим опудалом? Дудки! Не злякаються вони, — сказав Мишко, критично оглядаючи дельфінятко, що лежало на березі моря. Що й казати, вигляд у нього був не дуже грізний. Але я не здавався.
— Ще як злякаються, — відказав я. — Побачиш.
Ми заякорили Пузька серед гирла, а самі повеслували до вікмора. Пух лежав на своєму місці на палубі: він навчився самостійно берегом добиратися до фелюги.
На морському дні господарювали сіряки. Їх було ще більше, ніж учора, і нові зграї все прибували з моря: смачних камбаляток було скільки завгодно… Деякий час ми сумовито спостерігали за тим, як одна за одною рибчинки зникали у пащах бичків.
— Он якечки налякав розбишак твій пузько, — уїдливо сказав Мишко.
— Почекай, то вони ще його не помітили, — не втрачав я надію.
І от, нарешті, заметушилися бички. Вони тікали в море так хапливо, ніби за ними гналася зграя зубастої сули.
Що трапилося? Ми вибігли на палубу й одразу побачили, як велика зграя дельфінів завзято лупцювала кирпами нашого помагача, а він кумедно підстрибував на гумовій прив´язці. Кілька хвилин азовчанки футболили пузька, а тоді кинулися в море. Але дарма — бичків уже не було у Бугазі — їх розігнали…
— Ага, драпаєте, сірі ненажери! — горлали ми на всю затоку, і Пух радів разом з нами — він кружляв по палубі й заливисто гавкав.
— Камбалята-а-а врятован-і-і-і! — не вгавали ми. Я горлав, а з думки не виходило: чому дельфіни зібралися коло пузька і навіщо вони його підкидали?
Три дні по тому ми не відвідували вікмора, бо наш вітровказ увесь час «нюхав» червону пляму на стелі: отже, дув східний вітровисько, левант. До вікмора при такому вітрі було не добратися.
На третій ранок вітер стих, і ми знову були на палубі фелюги. Коли ж дісталися вікмора й зазирнули в ілюмінатор, то навіть не повірили своїм очам: ми знову побачили сірих бичків. Правда, цього разу вони вже ковтали не всіх камбалят — деякі з них підросли, так що й самі були не від того, щоб проковтнути креветку чи маленького крабика, але було ще багато й дрібненьких.