Скарб Солоного лиману
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-373-9
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Скарб Солоного лиману». Краткое содержание книги:
На ці та ще на безліч питань відповів чудовий український письменник Олексій Якович Огульчанський. Відповів так, що його пригодницькими повістями зачитувалося не одне покоління українських дітлахів. Адже кожен рядок, написаний цим письменником, дихає любов´ю до рідної землі та непідробним захопленням скарбами, які вона щедро відкривала йому.
Видання підготовлене до сторіччя від дня народження Олексія Огульчанського.
Я нічогісінько не міг збагнути. Та коли ми знову повернулися на палубу і оглянули море, то все зрозуміли: пузько-помагач зник. Де ж він подівся? Хто його поцупив?
Поверталися ми додому похнюплені й розгублені.
Мама одразу помітила наш настрій.
— Бачу, хлопці, у вас знов щось сталося. Чи, може, море висохло? — пожартувала вона.
— Ти жартуєш, а у нас справді неприємності. Зник наш пузько-помагач, — відповів я.
— Бути того не може, — не повірила мама. — Де ж би він подівся?
— Певно, хтось поцупив.
— Пусте, кому потрібна ця колода?
— Колода! — аж розсердився я. — Знала б ти, як нам потрібна ця, як ти кажеш, «колода».
— Ну, раз уже таке діло, то біжіть мерщій до діда Мореписця. Хто-хто, а він усе знає, що у нашому Бугазі відбувається. Може, він щось порадить.
Дідусь Мореписець…Чудувалися тополівці з нашого сусіда, старого рибалки Онупрія Платоновича. Було в нього інтересне захоплення — кожною рибиною він цікавився і чучел різних риб наробив стільки, що у хаті було не пройти, не пролізти. Навіщо, питається? А ще дід змайстрував під своєю тополиною високе зручне крісло і сидів там з ранку до вечора. Була в нього величезна підзорна труба, в яку він кожного дня оглядав море. Не дуже полюбляв наш сусіда, коли йому заважали. Отож як попадеш, бувало, під гарячу руку, начувайся! Та коли він був у гарному настрої, то ладен був без упину розповідати свої оповідки.
Нерішуче зайшли ми до двору Мореписця — хтозна, в якому він настрої! Тихенько наблизилися до тополини. Як завжди, Мореписець сидів у кріслі в затінку і уважно оглядав море. В діда, як у парубійка, буйна, але сива-сива чуприна, такі ж густі розльотисті вуса, а бородища аж на смугасту тільняшку лягає. Сам високий і худорлявий. На нас він і не глянув — поганий знак. Ми переминалися з ноги на ногу і не знали, що нам робити. І все ж я набрався сміливості і якомога чемніше привітався:
— Доброго вам ранку, Онупрію Платоновичу!
— О! — озирнувся дід і поклав на коліна свою трубу. — В мене, виявляється, гості. А які гості, зараз подивимося, — він начепив окуляри, з-під світлих брів оглянув нас. — Он, виходить, хто прийшов! Сусіда, Юрко, а з ним, клянуся своєю бородою, його друзяка.
— Мишко-степовик, — підказав я і полегшено зітхнув: дідусь був у чудовому настрої.
— Дуже приємно. І тим приємніше, що ми, як-то кажуть, про небогу, а вона до порогу, — дід уважно оглянув нас і чомусь значуще кахикнув. — Сідайте онде на ослінчик під тином.
Ми сіли.
— А тепер, діти, я розповім вам, хто потягнув вашого дельфінчика-пузька.
Від несподіванки ми аж на ноги скочили й оторопіло вп´ялися очима у діда-чарівника: звідки він дізнався про нашого дельфіна?
Помітивши наше здивування, дід вдоволено розгладив руками бороду.
— А чого це ви підхопилися? Сідайте і слухайте, а головне, не дивуйтеся. Я вже давненько спостерігаю за вами в Бугазі, хоча й не розумію, — він чомусь лукаво посміхнувся, — що ви там робите і навіщо заякорили мого давнього знайомого — пузька-дельфінчика. Стільки він свого часу рибальських ставників зберіг у морі! Я не буду вас ні про що розпитувати, бо знаю, що то ваша велика таємниця. Правду я кажу?
— Ага, таємниця, — закивали ми головами, не в силі одірвати очей від бороданя-чарівника.
— Хлоп´ячу таємницю я, звісно, поважаю. На моє тверде переконання, кожен справжній юнак повинен мати свою таємницю.
— Хто ж, діду, поцупив нашого пузька? — від нетерплячки ми не могли всидіти на місці.
— Чорномор!
— Який чорномор? Казковий?
— Ні. Справжній чорноморський дельфін, якого ще вчені називають афаліною.
— Де ж тепер нам шукати нашого помагача?
— На кладовищі.
— На кладовищі? — жахнулися ми. — Але чому?
— Та не лякайтеся ви так! — засміявся дід. — Дельфінча ваше — на дельфінячому кладовищі зараз…
— А хіба і таке є? — здивувалися ми.
— Еге ж, є й таке, — відповів Мореписець. — Дельфіни — як люди, ото лише живуть у воді. У них, як і в нас, є свої закони і звичаї. Нас, людей, вони приймають за своїх найліпших друзів. Вони завжди поспішають рятувати людей, які потрапили в біду. Пригадую, не один раз, коли рибальську фелюгу десь у морі прихопить, було, шторм´яга, рибалок до самого берега супроводжувала дельфіняча зграя. Щоб у разі чого врятувати людей.
Нашу матінку-землю дельфіни вважають святинею. Мабуть, тому, коли якийсь дельфін загине в морі, його друзі обов´язково викинуть на берег, і не де-небудь, а на своєму кладовищі. Второпали?