Скарб Солоного лиману
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-373-9
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Скарб Солоного лиману». Краткое содержание книги:
На ці та ще на безліч питань відповів чудовий український письменник Олексій Якович Огульчанський. Відповів так, що його пригодницькими повістями зачитувалося не одне покоління українських дітлахів. Адже кожен рядок, написаний цим письменником, дихає любов´ю до рідної землі та непідробним захопленням скарбами, які вона щедро відкривала йому.
Видання підготовлене до сторіччя від дня народження Олексія Огульчанського.
Я зовсім розгубився. До цього я жодної рибчинки, яка потрапляла на мій гачок, не повертав морю. Кращу рибу — на юшку, а дріб´язком пригощав котів, які завжди чекали мене на березі. А тепер он яку рибу — і за борт! Хіба таке можна зробити? Та коли я пригадав слова дядька Софрона: «Будеш отаких камбал ловити», — обіруч підхопив камбалиху й обережно випустив у море. Кілька хвилин вона трималася на поверхні і все дивилась на мене, а тоді пірнула так хутко, що в одну мить зникла у морській глибочині.
— Це ж діти моєї камбалихи, — пошепки мовив я. — Виходить, правду казав дядько Софрон, їх тут — мільйони, та чи виживуть вони, коли їх отако нещадно ковтають сіряки… їх треба врятувати! — у розпачі голосно вигукнув я.
— Кого рятувати? — сполохано схопив мене за руку Мишко.
— Оті листочки! То ж камбалята!
І я розповів Мишкові свою весняну пригоду. Тут з моря нагодилася велика зграя сіряків. Вони накинулися на беззахисних камбалят і почали пожадливо їх ковтати.
Ми залишили вікмор. Поверталися додому спохмурені, лише Пух пустотливо мотався по лузі, але коли натрапляв на тхорячу стежинку, падав і завзято тер лапами свого носа-картоплинку.
«Як врятувати камбаляток! — думав я, йдучи додому. — Невже ми не визволимо їх з біди?»
— Чого носи повісили? — зустріла нас мама. — Мабуть, зголодніли? Сідайте до столу. Снідайте, а тоді підете на вечірню юшку бичків наловите. Згода?
— Угу, — промимрили ми й сіли за стіл.
За якусь годину ми заякорили човна серед затоки і почали ловити сіряків. Вони клювали, як і вчора, встигай лише знімати з гачків. Цього разу ми вже знали, чому бички зібралися в Бугазі.
Зненацька сіряків не стало, а на гачки почала чіплятися нікчемна дрібнота: головаті, схожі на жабенят рудачки та ще дрібніші пуголовки. Що ж так наполохало бичків? Я озирався, але нічого не побачив. Коли раптом чую: «Хор-р-р! У-х-ху-х-х-о-о-о». Он воно що, здогадався я. Артист до Бугазу завітав.
— Юро, хто то, мов у хлівці свиня, хоркає? — почув ті звуки й Мишко.
— Свиня, кажеш, — посміхнувся я. — Правильно здогадався! Тільки це — морська свинка. Її ще дельфіном називають, а цього дельфіна я, здається, знаю. Його Артистом звуть.
— Ну, ти, Юро, даєш! Дельфіна він, бачте, знає! — засміявся Мишко і поправив окуляри.
— Не віриш? Тоді дивися, — задьористо вигукнув я, бо вже побачив Артиста, і, заклавши в рот два пальці, тричі пронизливо свиснув і високо підкинув над головою бичка. Там, де він мав упасти, раптом завирувала вода, а з неї на мить вихопилася зубаста паща дельфіна. Він спритно підхопив здобич.
Мишкові оченята враз стали круглі, мов п´ятаки.
— Як у кіно, — захоплено вигукнув він.
Я ще раз свиснув і підкинув бичка, але цього разу дельфін не підхопив його. Я помітив сплески води за гирлом — Артист подався у відкрите море.
— Ти, Юрку, бува, не дресирувальник дельфінів? — нарешті отямився мій друг.
— Цього дельфіна-самітника знають у нас всі, — почав розповідати я. — Повесні він оселяється у нашій затоці. Коли фелюги повертаються з моря, дельфін зустрічає їх біля гирла і рибалки щедро пригощають його рибою. А він — уявляєш! — зводиться на хвоста, крутить ним у воді й довго отако біжить за фелюгами: дякує за частування. За ті витівки рибалки прозвали його Артистом. Коли ж закінчується путина, Артист до осені залишає наш Бугаз. Де він живе, ніхто не знає.
Цього разу ми ледве-ледве, як кажуть рибалки, нашкребли на юшку різного дріб´язку. Сіряки більше не клювали.
«Це Артист розігнав сіряків, — подумав я. — Як же привадити дельфінів у наш Бугаз? Вони б розігнали всіх сіряків і врятували камбаляток».
Пузан-помагач
Тієї ночі я спав уривцем, бо з думки не йшли жваві листочки — камбалятка. Це ж уранці їх знову почнуть глитати ненажери-сіряки… Не спалося й Мишкові.
Перед ранком я все-таки заснув, і мені таке приверзлося! Нібито стою я на березі моря. Раптом завирувала вода і звідти випірнула величезна червоноока тварина, схожа на сірого бичка. Роззявивши зубасту пащу, страховисько кинулося на мене. У мене стислося серце. «Ось я тебе зараз пригощу»! — вигукнув я, підняв над головою весло і… прокинувся. Біля ліжка стояла мама.
— Синочку, з ким це ти уві сні воюєш? І чому це ви сьогодні так заспалися? Он уже й сонечко у віконце зазирає, і цуцик біля своєї хатки скавчить, на свого господаря чекає. Ану, вставайте мерщій! Ти, Мишку, візьми он тамечки, коло дверей, горщик зі сніданком для Пуха і біжи до нього, а ти, Юро, полізь на горище по сухі бички. Будемо снідати. Картопельку зварила. Та швидше мені, бо картопля холоне. Домовилися?